Сайт города
СВАТОВО




БЕЗСОННІ НОЧІ ЄВДОКІЇ



Календарний час продовжував відміряти тривожні дні червня 1942 року. Селянські справи ставали з кожним днем все гіршими. Виникали все нові й нові непередбачувані труднощі, що викликало в кожного неабияке хвилювання.

Євдокію Григорівну Міщенко мучило безсоння. Після того, як її чоловік, тракторист Сокрут Іван Мартинович, на другий день після початку війни пішов до Червоної Армії, дім здавався зовсім іншим, порожнім. Кожного разу, отримуючи від чоловіка трикутні листи з особливою приміткою військової цензури «перевірено», Євдокія трішки заспокоювалась. У листах свого Івана вона вичитувала шматок історії з кров'ю та болем - про війну, про внесок воїнів у перемогу. Але останнім часом, через наближення фронту, поштовий зв'язок порушився, трикутники не приходили.

Дуже хвилювалася за чоловіка. Все сильніше нападала печаль від того, що звичне сімейне життя війною не тільки порушено, а й перервано. Що вона з дворічною донькою Олею, як дві краплини води, відірвані від моря, залишилися самі, - одні-однісінькі в цілому світі. Що вона сама відповідає і за долю дочки, і за збереження невеличкого особистого госпо-дарства. А земля стогнала, струшувалась вибухами бомб і снарядів. Фашисти з кожним днем наближались, порушуючи все на шляху, залишаючи за собою жорстокі сліди окупації.

Щоб розвіяти безсоння, внутрішньо борячись із собою, вона протяжно зітхнула, випросталася з-під ватяної ковдри й піднялася з ліжка. Не засвічуючи гасової лампи, в сутінках, навпомацки одяглась, легким поштовхом руки відчинила двері, і, не поспішаючи, відійшла від хати. Зупинилась між садибою та вузькою накатаною ґрунтовою дорогою, яка вела в порожні нічні поля. Праворуч виднілись силуети сільських хат, в яких, як завжди, не було нічого примітного, що могло б примусити затримати на них погляд. Євдокія, водночас з важким диханням, проковтнула терпкий клубок, що удушливо підкотив до горла. Поволі спромоглася угамувати нездоланну хвилю пронизливо гострого болю і заспокоїти розтривожене серце.

Щоб все це хоч на якусь мить згасло в душі, мусила думати про щось інше, не пов'язане з війною. Насамоті вдивлялася в нічний простір, який ще густіше обкутувався темрявою. З подихом вітру несподівано донісся тихий шелест колосся озимини, яка прилягала своїм масивом впритул до осель. Крізь розстебнутий комір сорочки по шиї і по відкритому обличчю протягло лагідним теплим вітерцем а в груди пробився разом з подихом повітря густий запах достиглих хлібних піль. Від цих стійких чарівних запахів на якусь мить наморочилось в голові, немовби і справді вона скинула з себе тягар душевного болю, викликаного війною. Тим часом дивовижним щербатим диском вигулькнув місяць з поривчастих чорних хмар, невиразним окресленням освітлював сад, від якого на землю падала темна траурна тінь. В селі не було видно жодного вогню і не чути голосів жодної живої душі.

Раптом десь близько літню нічну тишу порушив громовий гуркіт розривів бомб і снарядів. Одночасно здригнулись земля і повітря. Євдокія, стоячи на місці, напружно підняла вгору голову, з жахом, на скільки вистачало очей, вдивлялась на захід, звідки наступало зі страшною силою полум'я війни. Гуркіт не зупинявся, гомін зростав і спалахи полум'я вогняною відьмою все більше поширювались. «Ось нещасна ця війна, скільки біди й болю несе всюди!»

Тим часом на хмарочосі пунктирною позначкою спалахнули й описали поривчасту довгу дугу кулі десь збоку, вузьким прорізом пробиваючись крізь нічну темряву глибинно у вись, заграв промінь прожектора. У повітрі спалахнули і нерухомо зависли на декілька хвилин ракети, створюючи освітлення зелено-мертвим сяєвом. Від буйного вогню та трагічних спалахів іскр село прокинулось, наповнилось тривожним людським говором, якось дико й особливо завили собаки. Євдокія так і стояла, тривожно вслухаючись у моторошні вибухи грому війни до того часу, коли хмари з димом злилися в темну тучну масу, заслонивши всю західну частину хмарочоса. Місяць сховався за горизонтом, а нічні зорі почали гаснути. В сараї на весь голос декілька разів тривожно закричав півень, у відповідь над селом зав'язався по-довжено голосистий півнячий переклик, неначе сповіщаючи про кінець жахливої ночі та про прихід світанку для народження нового воєнного дня. Євдокія опам’яталась, повернулась і розгублено пішла до хати. Щоб не розбудити малолітню дочку, зупинилася в сінцях, за собою тихо зачинила двері, переступила поріг, зачиняючи ще одні двері. Підійшла до сплячої доньки, - та лежала спокійно, стиснувшись у клубочок. Крізь гли-бокий сон ледве було чути мирний рівний дитячий подих. Підійшла до ліжка, відкинула ковдру і простирадло, не роздягаючись, упала на ліжко, як підрізана змахом коси травинка.

Декілька днів лінія фронту стояла десь на місці, хоча чутно було гуркіт від тяжких вибухів бомб і снарядів. Від нічних битв денний бій відрізнявся тільки тією особливою прикметою, що на хмарочосі не було видно спалахів полум'я. Так бій продовжувався декілька днів і ночей. І ось якось у липні, вранці, сусідка крізь вікно зляканим голосом несподівано крикнула: «Євдокіє, підіймайся!» І вже приглушеним голосом сказала: «У нашому селі німці».

Хутко вибігла з хати, від жаху тремтячи всім тілом, зупинилась біля сусідки. Ще до кінця не розуміючи, розгублено перепитала: «Як це могло трапитись?» Сусідка з опущеними очима майже пошепки пояснила, що на цей раз під натиском ворога радянські війська були вимушені залишити декілька населених пунктів, також і наше село. Євдокія, відчуваючи тривожну небезпеку, з чавунною тяжкістю підійшла до дитячого ліжка, нахилилась, взяла сплячу доньку на руки, міцно притисла до своїх грудей і стала ходити по кімнаті із кутка в куток. Раптом відчула, що немає сил ходити, присіла на стілець.

З приходом німців, після введення нового порядку, в селі все навкруги змінилося. Євдокія часто виходила на край села, і, коли ступала на степову дорогу, ніщо не викликало в душі такого тривожного співчуття, як глуха тиша порожнього рідного поля з похмурим виглядом переспілих, обси-паних пшеничних зерен. Довго, не відводячи очей, із сумом розглядала кожне золотисте зернятко.

Між тим війна ні на землі, ні у повітрі не згасала. Німецько-фашистські загарбники, рухаючись на схід, спустошували і руйнували міста і села. Після введення нових порядків, які суворо дотримувались законом смерті, село Свистунівка збідніло. Знедолені діти, старі, повністю почуваючи себе пригнобленими, жили нелегким життям. Постійно відчува-ли голод, зазнавали непосильної праці, знущань, переносили страшні епідемії тифу, малярії, чесотки.

Треба було рятуватись. Що робити? Як прожити? Ці питання ставали перед кожним. Як і куди вирватися з цього нескінченного зачарованого кола? Але для Євдокії, як і для інших мешканців села, найпростіших умов життя не було. Через своє безсилля Євдокія Григорівна кожного ранку прокидалась в холодному поту. Намагалась не зігнутись під тягарем турбот, якось вибитись із колії труднощів на основі розрахунку, що є малолітня донька, а в домашньому господарстві - корова. Основною зада-чею було будь-якою ціною зберегти корову в своєму подвір'ї. Для її годування в зимовий період знадобиться корм, тому майже все літо особливого значення надавала заготівлі сіна. Вранці, коли донька спала, вигнавши корову на випас у стадо, брала косу і йшла в поле, неподалік села.

Напружуючи ноги й руки, наполегливо косила траву. Та погано піддавалася. Щоб зрізати її, потрібно було сильно розмахувати косовищем. Коса дуже часто входила носком у землю. Але поступово призвичаювалась. Потім розбивала валки, декілька разів перевертаючи, сушила та складала у копиці. Потім невеликими оберемками носила або двохколісним возиком тягла і складала в стіжок, для якого вибрала місце у дворі, поряд із сараєм.

В своїй гідності, віддаючи належне материнському почуттю про забезпечення взимку дочки молоком, пробуджувалась працелюбність. Не дивлячись на мозолі, набиті на долоні, весь час намагалась косити, сушити. Але у загальному підсумку заготовка йшла повільно, значно затягнулась. Повністю заспокоїлась жінка лише тоді, коли визначила, що запас сіна на зиму приготувала достатній. Милувалася стіжком, відчуваючи не тільки задоволення, але й гордість за те, що не зігнулась, вистояла. Тим часом збоку фашистів у кипучому військовому вирі все сильніше й голосніше у загрозах, нелюдських лозунгах всі вихідні сходились у формулі жорстокості, при якій стійко зберігався закон крадіжки, не маючи кордонів, не знаючи меж - село грабувалось окупантами, з кожною годиною і днем все спустошувалось і спустошувалось. У поліцаїв не було почуття тривоги за майбутнє. Терор і крадіжки все поширювались. За короткий час, пограбувавши і розруйнувавши колгоспне суспільне поголів'я тварин і майно, перекинулись на новий виток крадіжок у мешканців села.

Не помічаючи сумних відбитків, зроблених війною, спустілих дворів, овдовілих жінок, осиротілих дітей, знедолених старих, поліцаї шмигали по дворах, сараях, хатах, городах, підвалах, шукаючи добро і одночасно молодь для вивезення до гітлерівської Німеччини на каторжні роботи. Люди стомились від крадіжок, від постійного страху за близьких, за власне життя. Як тільки фронт відкотився кудись на схід, фашисти за допомогою багнетів і дул автоматів встановили новий порядок. Незабаром після цього Євдокії довелося ковтнути отруєного гітлеризмом повітря і на собі перенести ще одну додаткову жорстокість.

Якось одного ранку, коли ще з низин не встиг сповзти повністю рідкий нічний туман, у дворі неочікувано з'явилась група поліцаїв, порушуючи тишу гучним тупотом. Декілька із них, нахабно увійшли в дім, не зачиняючи за собою двері. Один із них, широкоплечий, з коротко витягнутою шиєю, сказав: «Ми маємо відомості про те, що твій чоловік, Сокрут Іван Мартинович, і брат, Кравченко Олексій Григорович, служать в Червоній Армії, тим більше, що брат є офіцером у званні капітана. Ця причина й спонукала трохи стурбувати вас, і ми прийшли, щоб забрати форму солдатського одягу. Я в своєму доводі категорично підкреслюю, що єдино й дійсно нас цікавить одна мета - військовий одяг». Євдокія здивовано відповіла: «Я клянусь, що брата і чоловіка із дня служби в армії ніде й ніколи не зустрічала і не бачила, це можуть підтвердити і сусіди. Одягу солдатського у мене ніякого немає».

Між тим донька, залізши в кут, зляканими очима вдивлялась в чужих людей, схлипувала, розмазуючи сльози кулачками по щічках. Кіт, що сидів на дитячому ліжку, раптом схопився на лапи, підняв свій пухнастий хвіст, засяяв зляканими зеленими очима, пружинисто стрибнув на земляну підлогу, плутаючись між ногами поліцаїв, і стрілою вибіг з кімнати. Поліцай недовірливо оглянув кімнату, твердо вимовив: «Власне, це ми хочемо перевірити, загадково посміхнувся. - Хлопці! Діяти!»

Євдокія й не зчулася, як стареньку скриню без особливих труднощів витягнули на середину кімнати, відчинили й почали діставати одежу. Здивовано спостерігала за тим, як старший, стоячи збоку скрині, спостерігав за кожним рухом тих, що перебирали одяг. Ось витягнули костюм і пальто чоловіка. Передивились і перековиряли взуття й посуд. Відсунули шафу й оглянули її. В такій ситуації Євдокія почувала себе приниженою. В кімнаті для неї стало тісно й душно, і щоб розслабитись, вона попрямувала до виходу. Ще йдучи з сіней, побачила, як деякі поліцаї бігали по двору, завзято розковирювали багнетами сухий навоз і старанно штрикали в солом'яний, почорнілий від часу дах будинку, звідки сипалась перегнила солома.

Спускались донизу, в підвал, і не проминули навіть колодязя. Два поліцаї пройшли до сараю, з особливим зацікавленням оглянули корову, стіни, зламали підлогу й годівницю. Після тяжкого літа настала не менш тяжка осінь, на початку якої ще стояли ясні теплі дні, вода в безіменній мілководній протоці, яка впадала своїм руслом у річку Червону, загублюючи літню прозорість з кришталевою синявою, незвичайно потемніла. Місцями береги заросли очеретом. З нескінченною блакитною прозорістю, з безхмарним небом над селом, не поспішаючи, наставали осінні ночі. Вранці на деревах крапельки роси звеличувались та від послаблих промінців сонця випаровувались значно повільніше.

Перелітні пташині зграї проносились над селом одна за одною, з кінця в кінець, готуючись для перельоту на південь. Легкий вітер все частіше приносив степові запахи. У всьому відчувалась осінь. Нарешті крони дерев оголились. Опале листя і стебла дикорослих і трав'яних рослин, багряно-пожовтілі, щільно прилягли до землі. З кожним днем густий туман все щільніше обвалікував стовбури дерев і силуети будівель, ширше охоплював поля. Глибокої осені настали похмурі дні, по сірому небу ліниво поповзли важкі дощові хмари. Ставало сиро й незатишно, по низинах несло прохолодою. Ґрунтова дорога від негоди непролазно розпухла. Якщо траплявся випадок вийти на сільську вулицю або побувати на колгоспному дворі, то кожен раз серце кров'ю обливалось. В очі все більше кидався смутний зовнішній вигляд поруйнованого села.

Євдокії Григорівні здавалося, що самі будівлі, відчуваючи війну, засумували. Ще важче було дивитись і тяжко переносити в душі те, що в колгоспній придворній зоні будівлі ферми, в якій раніше тримали скотину, спорожніли і своїми оголеними ребристими дерев'яними стінами і каркасами покрівлі нагадували якісь скелети. Біля стін приміщень туманно-білими глибами валялась опала глина. Не кращий вигляд мали вони і всередині. Вітри повністю розруйнували солом'яний дах по-росятника. Будівлі кузні і теслярської майстерні помітно похилились набік. Поля на околиці неначе звузились у своїх межах, щільно покрилися бур'яном і померлим хлібом.

До окупації в колгоспі були робочі воли, коні, продуктивні корови, свині, вівці, різна птиця, - на жаль, все було розграбовано і не залишилось жодної тварини. Тому якось нестерпно було дивитись на спустілі приміщення і печально опалену війною землю, над якою в осінню негоду безглуздо кружляли зграї ворон і своїм злим карканням дуже діяли на нерви людей.

Під кінець осені дощові хмари закрили небо, заховали на декілька днів сонце, якось раптово подув північний пронизуючий вітер. Протягом одного дня різко похолодало, земля промерзла, дощ перейшов у м'які пухнасті лапаті сніжинки, які, легко падаючи на землю, покривали білою ковдрою все навкруги. Витіснивши осінь, зима з жорстокими морозами повновласною господинею вступила у свої права.

Лінія фронту відкотилась і залишилася десь далеко на сході. Це дало можливість фашистським прислужникам розпатякувати про швидкий і кінцевий розгром Рад. Борячись за життя, Євдокія своєю головною турботою вважала нагодувати доньку, для якої, крім молока і материнської ласки, не було більше нічого. Тим часом з опалюючим подихом зими згущались сутінки небезпеки за корову. Бо по селищу, від хатини до хатини, одна за одною швидко розходились тривожні й хвилюючі чутки про конфіскацію корів, бичків, телят, овець, кіз, свиней, птахів, продуктів харчування.

Євдокію в цій загальній біді охоплював жах за свою корову. Намагаючись відвести біду, вона з приходом ночі зачиняла на запори двері сараю. Якось вранці, прокинувшись, вийшла, щоб погодувати корову. Сонце вже випливло із-за горизонту і вільно повисло у небі. Незважаючи на це, його проміння було холодним. Швидко підійшла до стіжка, насмикала сіна, рушила до сараю і відчинила запори. Внесла сіно, турботливо поклала його в годівницю - все в порядку. Корова за своєю чудернацькою звичкою при появі господині простягнула голову. Впоравшись біля корови, пішла назад, до хати. Та ледве встигла роздягнутись, взяти на руки доньку. Випадково підняла голову і крізь вузьке вікно побачила, як з дороги повернули, і, прискорюючи кроки, направились у двір поліцаї з білими пов'язками на рукавах. Попереду йшов, широко розмахуючи руками, Гаврило Наконєшний, за ним, не відстаючи, поспішав Семен Кармаза. Обидва односельці. На службі у фашистів опинилися з тією різницею, що Наконєшний походив із сім'ї куркулів, а Кармаза зрадив радянську владу.

Жінка відчула як по спині пробігли мурашки і одночасно щось в грудях обірвалось і сильно заклекотало. Відводячи очі вбік, машинально опустилась на стілець і в очікуванні застигла. Один з поліцаїв постукав у раму вікна, протяжно покликав: «Господарко! Вийди сюди». Вона посадила в ліжко свою доньку, поспішно одягла обірвану ватяну фуфайку, застібнула наглухо на ґудзики, закуталася в стару хустину і, шаркаючи по земляній підлозі майже повністю зношеними ботами, вийшла у двір.

За широким шкіряним поясом у кожного поліцая закладено різноманітної довжини по обрізу, в руках - нагай. Прикусивши губи, Євдокія раптово подумала, що при такій військовій насиченості поліцаї скоріше були схожі на чудернацькі фігури казкових розбійників. Намагалась передбачити, що їм потрібно. Вона ще не встигла віддихатись від того дня, як декілька місяців тому поліцаї у неї весь одяг відібрали і вціліло лише рване ганчір'я та повністю зношене взуття. Раптом зі страхом болісного передчуття, неначе від опіку на серці, стурбувалась: Наконєшний, любитель грабежів і арештів, притримуючи губами сигарету, крізь зуби виказав мету приходу, обмежившись короткою інформацією: «Ми повинні забрати корову». Кивком голови наказав іти до сараю, на якому ще здалеку чітко кидались в очі з-під солом'яного даху оголені стропила, готові на себе прийняти будь-яку негоду. Євдокія остаточно відчула реальну небезпеку, що нависла над коровою, від жаху опустила руки. Неначе блискавка одночасно з громовим ударом в голові різко з болем промайнула думка: «А стільну корову забирати, убивати -це ж злісне знищення тварини, і без документів - це ж справжній грабіж!» Один з поліцаїв, озирнувшись, дратівливо крикнув: «Чого стовбуром стоїш? Пішли».

Підійшовши до сараю, ще сподівалася, що їй вдасться відстояти корову. Невільно прискорюючи кроки, забігаючи наперед, настоювала на своєму. Розуміючи свою відповідальність у забезпеченні доньки молоком, для збудження свідомості у поліцаїв, тривожним голосом поспішно й ста-ранно доводила, що корова глибоко стільна. Для маленької доньки вона є годувальницею і відіграє дуже важливу роль, рятуючи від голоду. Декілька разів пронизливо вигукувала: «Не віддам!» І для підкріплення своїх слів енергійно махала руками. Вловивши у поглядах поліцаїв холодну байдужість, зрозуміла, що їй не вдалося вмовити і відвести грабіж. Втративши всякий сенс на умовляння, вирішила, що в такому випадку дарма продовжувати розмову про врятування корови. Для неї залишився тільки один шлях: всупереч грабіжницькому закону вступити у фізичне протиборство. Всім тілом закрила двері в сарай, намагалась ретельно перегородити вільний вхід до корови і цим самим не допустити грабежу. Конфлікт загострювався. Кармаза, на обличчі якого була виражена вся його сутність зрадника, колючим поглядом з-під лоба почав доводити, що корова повинна бути реквізованою.

Вона ж внутрішньо не здавалася, неначе торжествуючи мужністю чоловіка і брата, ще впевненіше стала триматися на раніше зайнятій загороджувальній позіції, виявляючи досить стійку неприступну перешкоду грабежу.

Після короткої паузи Наконєшний, поклавши на плече Євдокії руку, ворожо сказав: «Невже тобі не зрозуміло, що ми заберемо корову, як у сім'ї військовослужбовців Червоної Армії і за співчуття до більшовиків?! І що з тобою говорити про наші обов'язки і права! Ось заберемо, і все». Слова ці прозвучали із загрозливою жорстокістю. Євдокія бридливо відкинула руку поліцая: «А ви у фашистів в ролі поліцаїв продовжуєте грабувати мирне населення, - з уїдливою злістю промовила, - Стежки ваші йдуть урізнобіч». Ще міцніше вчепилась обома руками за дверцята, всім тілом щільніше притислась до них. Скрикнула: «Не віддам!» Не підозрюючи наперед, поліцаї наштовхнулися на твердий непробивний опір.

Оскільки Євдокія стояла на своєму і не збиралася поступатися поліцаям, вони були приголомшені: справа приймала зовсім новий поворот, якого ніяк не чекали. Для поліцаїв склалося дуже невигідне становище. Кармаза, дивлячись злісно на Євдокію, сердито хмурився. Його пронизало відчуття, неначе хтось чимось важким ударив його по п'яній голові.

Наконєшний, який відвик від корисної селянської праці, розпалений гнівом, нервував, здивовано хитав головою, загрозливо розмахуючи м'язистою рукою з нагаєм, заковиристо висварився, звинувачуючи Євдокію у співчутті червоним більшовикам. Гублячи терпіння, швидко зробив короткий крок, наближаючись до Євдокії, зігнувся трохи в колінах, нагадуючи спортсмена легкої атлетики, який приготувався до стрибка, з дикою люттю скрикнув: «Ах, так?! Тоді, душа червоних більшовиків, геть! Геть! Геть!» Стиснув вишкірені зуби, відриваючись від землі, по-тигриному стрімко підстрибнув, одночасно розмахнувся і з професійною здібністю вдарив нагаєм по плечу з такою силою, що у Євдокії в голові гарячкове закрутилося, брови зрушились, в очах потемніло, від болю губи щільно стислися, подих перехопило. Ледве не впала, отримуючи декілька додаткових ударів, обурюючись і не надаючи значення своїм словам, поспішно відповіла: «І при чому тут моя провина, що чоловік і брат у тяжкі часи не зрадили Батьківщину, виявились її гідними захисниками?!»

Під ногами земля захиталась. Нарешті розлючені поліцаї з силою відштовхнули її убік. Підморгнувши один одному, штовхнули ногою двері, які спочатку тріснули, а потім з різким протяжним скрипом повільно відчинилися. Пройшли до сараю, вивели корову до двору. Євдокія, низько схилившись над коровою, обхопила її за шию обома руками і міцно притислася всім тілом, з тяжким подихом приговорюючи: «Ох! Ох! Ти - наша годувальниця, молочниця... Що ж ми без тебе будем з донькою їсти, як же ми без тебе, дорога наша Зорько, обійдемося?!» В її тонкому голосі, який виривався з глибини душі, звучала пронизлива печаль, яка викликала болісне бажання кинутись на допомогу.

Наконєшний обома руками витягнув обріз, клацнув затвором і загрозливо направив дуло убік Євдокії. Зі скляним поглядом голосно крикнув: «Ти чого нам наморочиш мозок?! Я з тебе зараз витряхну душу, як пір'ячко, і зроблю коржик!» В цей момент звідкись на крик прибігла односельчанка Шерснева Фросина, подивитися, що у дворі сталося. Побачивши знущання над беззахисною жінкою, зрозуміла, що все може закінчитися поганим наслідком. Розмахуючи руками, закричала: «Євдокіє, дорога, отямся, поступися перед ними заради доньки, - нехай забирають! Вони ж тебе можуть розстріляти, невже ти цього не бачиш? А донька на кого залишиться?!» Піднімаючи руки до неба: «О боже мій, боже мій!» Не дочекавшись від своїх благань сенсу, намагаючись врятувати подругу від смерті, розгублено побігла по вулиці села, шукаючи допомоги, волала: «Люди добрі! Рятуйте її заради доньки!»

Неначе після сильного стресу, Євдокія всім тілом стрепенулась і, повертаючи із забуття материнську пам'ять, невловимим моментом послабила руки на шиї корови, відступила від наставленого чорного обрізного дула і від корови, скрикнула: «Прокляті грабіжники!» Слова десь у душі потонули разом з риданням.

Корова в чужих руках норовилась, поводила з боку в бік крутими рогами, намагаючись скинути мотузку й звільнитися. Один із поліцаїв наполегливо смикав за мотузку, дратівливо кричав: «Стій, стій, не крутись!» Одночасно замахнувся кінцем мотузки і нагаєм хльоснув корову по шиї. Вона всім тулубом нервово стрепенулась, стоячи на місці. Тоді другий спритно підскочив і ногою зі страшенною силою ударив у бік. Корова від удару заревіла і потягла за собою тяжкі фігури обох поліцаїв. Євдокія, провалюючись у сніг, з напруженням останніх душевних сил намагалась іти слідом за коровою і поліцаями. Не встигла зробити й декілька кроків, як вони, долаючи опір корови, втекли з двору, - обірвалася вся надія. Сумно схрестивши на грудях руки, залишилася стояти серед опустілого двору. Для неї остаточно стало зрозуміло, що їй з маленькою донькою порятунку від фашистів не буде й оберігати свою незалежність шляхом відкритого протесту неможливо.

Раптом почула плач доньки, отямилась, швидко пішла до хати. Роздягнулася, задихаючись від хвилювання, трохи себе заспокоїла тільки тим, що не стримуючи плачу, змішуючи слова з риданням, лаяла поліцаїв і фашистську владу.

Донька широко розкрила перелякані очі і по-дитячому здивовано вдивлялася в неспокійне обличчя матері, старанно колупаючись пальцем у носі. Вранці неміцний і дуже короткий сон порушив сумний вереск вітру в трубі пічки. Відкривши очі, побачила, що в кімнаті вже розливається світло. Щоб не розбудити маленьку, намагалася не ворушитися. Відчула прохолоду, з обережною турботою натягнула на себе і на доньку ковдру. Прислухалась, як розгуляна за ніч завірюха і вдень не стихає, вітер шаленів за вікном і скло теремтіло від його поривів, натужно гудів у витяжній трубі пічки і з нещадною силою стукав у двері, неначе вишукуючи щілинку, що увірватись у недостатньо зігріту кімнату.

Раптом Євдокія почула незвичайно агресивний гавкіт сусіднього собаки. Спохопилася з ліжка, швидко одягнувшись, підійшла до вікна, в якому за ніч скло було розмальоване красою морозного візерунка, доторкнулась до льодового скла, глибоким подихом продмухала кружечок, потім протерла долонею і крізь отримане маленьке вічко одним оком побачила, як за вікном у повітрі кружляли сніжинки. Вітер їх чортувато підхоплював і розносив у безкрайньому сніговому просторі, а на подвір'ї сусіди п'яною ходою метушились присипані снігом декілька поліцаїв, продовжуючи черговий грабіж. Господарі відсторонялись і на виклик не поспішали виходити.

Євдокія, щоб не травмувати додатково свою душу і не бачити грабежу, відійшла від вікна. Переповнена вщерть своєю сімейною бідою і сусідською тривогою, болісно застогнала. В умовах окупації їй і далі жилося нелегко. Оскільки в організмі дівчинки продукти харчування не мали біологічно активних речовин і необхідних запасів вітамінів, дівчинка часто підходила до кухонного столу, брала з нижньої полиці чашку і дерев'яну саморобну ложку, промовляла: «Ма, дай моні». «Доченько, наберись терпіння, помовч», - і в рот їй засовувала пустушку. Дівчинка всім тілом судорожно тремтіла, дрібно підтанцьовувала ногами на одному місці. Крізь плач щось незрозуміле бурмотіла, ковтаючи голодну слину, і, суплячи брови, покірно замовкала.

Незважаючи на грабіж, який відбувся, Євдокія ще довгий час сподівалася, що корова повернеться. Ось і на цей раз, намагаючись забезпечити доньку молоком, вона, немов зачарована, не звертаючи уваги на сильний мороз, по скрипучому снігу рушила до сараю, в якому, в очікуванні корови, двері завжди були відчинені. Затамувавши подих, огля-нула місце, де мала стояти прив'язана корова. Але замість корови була порожнеча. В повітрі став поступово зникати запах сіна і гною, якими були просочені стіни і годівниця. По суті разом з ослаблим запахом зникав і промінь надії побачити корову. Від заподіяної біди та порожнечі в сараї, Євдокія постійно перебувала в розгубленому нервовому стані, на обличчі в неї лежав холодний морок. Але як тільки трохи зосереджувалась, ноги ставали важкими, безсилими, не слухались, а під час кожного кроку плутались, неначе зв'язані кількома путами. Взагалі, шлях до хати був повільним і болісним. Це все викликало люту образу, яка чуттєвим болем стискала серце.

Иван Дробицкий


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22