Сайт города
СВАТОВО




НА НЬОГО ОНУКИ ХОЧУТЬ БУТИ СХОЖИМИ



У визволенні Сватівщини від німецько-фашистських загарбників брав участь і Андрій Гнатович Могильний, на юність якого не випало життя під мирним небом. Він не став володарем атестату зрілості, в його фотоальбомі немає фото з випускного вечора. У розквіті своєї молодості Андрію Могильному довелося зробити крок у суцільну воєнну лихоманку, у полум'я війни, що охопило нашу країну.

Від перших днів війни Андрій не виділявся з-поміж юнаків ні зростом, ні фізичною силою, тому не вважався придатним до призову в армію. Його залишили підростати. Лише після звільнення села Свистунівки у січні 1943 p., прагнучи якнайшвидшого очищення рідної землі від фашистів, Андрій влився до лав захисників Вітчизни. Сталося це неочікувано.

Допомагаючи воїнам-артилеристам, підвозячи снаряди возом, запряженим волами, А. Могильний став добровольцем в обслузі третього дивізіону 8-ї батареї 267-ї дивізії. Причому добровольця прийняли разом з волами і возом. Воли стали основною тягловою силою при транспортуванні 122-міліметрової гармати, яку спочатку встановили на околиці села Первомайське, неподалік вітряка. Звідти вівся обстріл укріплень німців на Білій горі Сватово.

Там отримав Андрій перше бойове хрещення, відчув запах задушливого порохового димку. Звідти розпочався його фронтовий шлях.

Після звільнення Сватового артилерійський дивізіон з боями просувався до міст Ізюма та Лозової. Дійшовши до Дніпропетровська, з'ясували, що дивізія опинилася в оточенні. З боями вдалося вийти з оточення й повернутися знову до Лозової, де дивізію намагалися зупинити німці. Знову з жорстокими боями, підбивши 6 танків і знищивши живу силу противника, пробилися до своїх. Велися бої в Андріївні, Кам'янці, Красному Лимані. Врешті-решт дивізія була знесилена, потребувала поповнення як в живій силі, так і в техніці. У Куп'янському районі воли були замінені автомашинами.

Після одного з концертів, що траплялися у хвилини відпочинку, за виконання пісні «Сідало сонечко низенько» Андрію Гнатовичу дали звільнення на добу і виділили авто для поїздки додому, до рідних.

Невдовзі дивізію перекинули під Нікополь, а потім на Сиваські болота. Там налагоджували переправу через болота: одну - довжиною 800 метрів, іншу й того більше - 1,5 кілометра. Потім був штурм Сапун-гори, захист підходів до Севастополя. Тут в одному з боїв Андрію Гнатовичу довелося відбивати у німців запряжений кіньми віз, на якому був у повному складі духовий оркестр, що прямував до штабу, до командира полку Басова. За вигадливість та стійкість у бою А. Могильний був нагороджений орденом Слави третього ступеня. Потім дивізію перекинули в Білорусію. Там наш земляк отримав легке поранення в голову, але до госпіталю не відправився.

Довелося звільняти і Латвійські міста, де Андрія Гнатовича нагородили медаллю «За відвагу».

Бойовий шлях А. Могильного закінчився в Прибалтиці. Після перемоги свистунівець продовжував службу в Москві, у комендантському взводі при Військовій академії ім. Дзержинського. Демобілізувався звідти у 1947 році.

Вдома пішов працювати до колгоспу, трудився у тракторній бригаді, водовозом, завтоком, бригадиром. Працював завжди із повною віддачею сил.

У святкові травневі дні Андрій Гнатович отримує вітання від президії ради ветеранів 51-ї армії та ради ветеранів 261-і дивізії. Іноді ветерани дивізії збираються на традиційні зустрічі.

А. Могильний з гордістю говорить: «Для мене труд - це життя. І хоча роки беруть своє, улюблену справу, догляд за кількома бджолосім'ями, не залишаю. Нам довелося пережити складні, але й цікаві часи. А тепер перед молоддю відкриті усі дороги. Обирай справу по душі і чесно працюй хоч у полі, хоч у тваринництві».

Йду я від Андрія Гнатовича повільним кроком по вулиці, а біля дороги з кручі на санчатах спускається малюк. «Ти, мабуть, любиш швидкість, хочеш бути водієм?» звернувся я до нього. У відповідь дитячий голосок протягнув: «Ні, я хочу бути таким, як дідусь Андрій...».

Иван Дробицкий