Сайт города
СВАТОВО




ПЕРЕЖИТЕ Й ВИСТРАЖДАНЕ



Нині досить часто можна почути серед молодих людей висловлювання про те, що коли б німці виграли війну, то нинішнє покоління українців мало би майже казкові умови для життя. Звичайно, кожен має право на власну думку, особливо зараз, коли панують демократія та свобода слова. Та подібного висновку можна дійти лише знехтувавши минулим. А воно свідчить про те, що окупанти ніколи не були благодійниками. Щоб у цьому впевнитись, потрібно лише ознайомитися з тими фактами, які в період війни залишили по собі фашистські загарбники.

Тому сьогодні не можна без особливого хвилювання говорити про воєнні роки та про долю сім'ї Горбоконя Федора Петровича, на яку випали тяжкі й суворі випробування.

Сім'я Федора Петровича відноситься до тих, хто в перші роки заснування та організації колгоспу вистояв завдяки праці, прийнявши загартування вилами, лопатами, граблями та іншим первісним знаряддям. На зміну ручній праці поступово вводилась тяглова сила - коні, воли; починали частково впроваджувати й механізовану сільськогосподарську техніку. Щоденно люди вкладали всі свої сили в самовіддану працю. Сільське господарство по всіх галузях виробництва поступово примножувалося, а життя колгоспників з року в рік ставало все більш заможним.

В сім'ї росло четверо дітей: два сини та дві доньки. Але на превеликий жаль, війна порушила мирну працю, навчання та сімейне життя. Втягла в свою круговерть і голову родини Федора Петровича. Про його загибель у концтаборі, як військового полоненого, я декілька разів чув від своїх односельців, але крім коротеньких розповідей більше нічого не було відомо. Тому одного вільного квітневого дня 2002 року, я вирішив детальніше ознайомитися з життям Федора Петровича. І ось, нарешті я опинився в містечку Сватовому на вулиці Новосела, 12. Сюди я прибув для зустрічі з донькою Федора Петровича, Олександрою. Коли жінка дізналася про мету мого візиту, її очі затяглися сльозами і ще довго вона стояла посеред двору, не в змозі заспокоїтися, перед її очима знову постала подія загибелі батька, яка так сильно схвилювала її душу.

Олександра гостинно запросила мене до оселі й запропонувала присісти на стільця та тихо розповідала. Так почалася наша мандрівка у минуле. Батько з перших днів війни був мобілізований в діючу армію, туди, де в жорстоких боях наші бійці стримували натиск ворога, б'ючись за кожен метр рідної землі. Однак літніми місяцями 1942 року радіо та газети все частіше приносили сумні звістки з фронту про жорстокі бої, про нові й нові міста, села та селища, захоплені ворогом. Радянські солдати не зав-жди могли протистояти озброєним до зубів, озвірілим фашистським військам. Фронт все далі просувався на схід, вглиб нашої країни. Незабаром наша місцевість стала прифронтовою межею, а згодом у перших числах вересня, після тяжких кровопролитних боїв, виявилася окупованою територією. Кілька солдатів із наших військових частин, які вели бої з німцями, потрапили в оточення. Не дивлячись на те, що героїчно билися до останніх сил, вони не змогли своєчасно відступити і зайняти нові оборонні позиції, щоб дати новий бій. Цьому завадили великі втрати в людській силі, їх подальша доля нагадувала долю мандрівників, які загубилися в густому, важко прохідному лісі та не знайшли ані дороги, ані стежинки, які б вивели їх на відкритий простір.

Не приходячи до тями, ці солдати потрапили в полон до фашистів. Разом з ними в цих страшних умовах виявився і батько, - його в полоні на кожному кроці стерегла непередбачувана біда.

Одного разу мати, Матрона Кузьмівна, прокинулася ще затемно від того, що хтось тихенько постукав у вікно. Вона хутко одяглася, підійшла до вікна та боязко запитала: «Хто там?» Вдивляючись через вікно у ранкові сутінки, помітила статуру людини, яка намагалася злитися зі стіною. Приглушеним шепотом хтось попросив: «Вийдіть сюди, будь лас-ка, я маю вам дещо повідомити». Жінка миттю відкрила двері й вийшла на подвір'я, де вже наступав прозорий, по літньому лагідний світанок. Недовірливо оглянула незнайомця, прибулий підійшов до неї поближче, і, наче від когось ховаючись, тихенько прошепотів: «Мені вдалося уникнути полону і зараз я намагаюся пробратися до своїх. Однак вирішив завернути до вашої оселі, щоб повідомити, що ваш чоловік потрапив у полон. Зараз він знаходиться у концтаборі в місті Острогозьк Воронезької області».

Матрона Кузьмівна від слова «полон» здригнулася всім тілом і відчула гострий укол в грудях. Якусь мить від болю мовчала. Прибулець намагався непомітно зникнути, щоб не завдавати більше болю жінці, однак вона його затримала, і, придивившись, впізнала свого односельця Йосипа Микитовича Кужеля. Він розповів, що є одним із тих оточенців, які потрапили до полону. Там він знаходився разом із її чоловіком. Розповів, як втік під час сільськогосподарських робіт по збиранню врожаю хліба, як непомітно для охоронців рвонув у масив високорослої кукурудзи, де й сховався. Потім, вибираючи безпечні шляхи, потай від поліцаїв у селах, глухими ярами, лісами, після кількох ночей добрався сюди - у своє село.

З особливим занепокоєнням від принесеної жахливої звістки Матрона повернулася до хати. З жіночою відданістю, з пронизливою надією поставила вона собі за мету визволити свого чоловіка з полону. Ані трохи не вагаючись, разом із своєю донькою Олександрою того ж дня зібралися в дорогу. Поспішно завантажили двоколісний візок продуктами і вирушили в путь. Дорога була неблизька, курна, розбита. Візок доводилося тягти з великою напругою, живучи лише однією мрією про визволення батька й чоловіка з полону.

І ось вони опинилися на шляху серед людей, які вирішили евакуюватися на схід з колгоспів, радгоспів, міст, селищ. З табунами коней, з гуртами худоби, отарами овець, з тракторами, комбайнами, возами, навантаженими майном, вони прямували на схід, однак тепер шлях їм було відрізано німецькими військами і вони, розгублені, зморені, вимушені були прямувати назад.

Навколо простирався степ з чудовою природою, немов у чарівній казці. Тепле лагідне літо. На широких полях колосилися багаті на вражай дозрілі хлібні посіви. Пташки перекликалися різноголосим співом. А яке чисте повітря чарувало подих! Хотілося дихати, дихати і дихати. Однак милуватися природою, насолоджуватися запашним повітрям не давали гітлерівські вояки. Вони затьмарили природу, наповнили все смертоносним запахом пороху.

Йшли тяжкі бої. Лютий ворог тіснив наші війська вглиб країни - з кожним днем все далі й далі. І тепер грізні вибухи авіабомб та залпи доносилися зі сходу та змушували людей повертати назад. Глибоко замислившись, стомлені від подорожі й спеки, нажахані ворожими військами, люди неохоче брели поодинці, купками, цілими родинами. Вони кидали серед стену трактори, комбайни, залишали без догляду худобу.

Повсюди блукали бездоглядні коні, воли, вівці. Олександра з матір'ю оминали по дорозі все це сукуп'я.

Нарешті, після трьох днів шляху, кількох розпитувань їм пощастило розшукати місце розташування концтабору для військових полонених у місті Острогозьку, але батька в таборі не було - його було переведено в одне з ближніх сіл, на прибирання врожаю. В селі, при наближенні до концтабору, жінки зрозуміли з першого погляду, що німці до військових полонених ставляться зневажливо. Полонені після денної праці розташовувалися на ніч на одній з тваринницьких ферм, у приміщенні корівника з дерев'яними рубленими стінами, під солом'яним дахом, обнесеного огорожею для утримання худоби. Огорожу додатково було обплутано, немов павутинням, колючим дротом. В очі кидалися охоронці, які нерухомо стояли з усіх боків табору з кулеметами. Крім того вздовж огорожі раз-по-раз проходили озброєні автоматами німецькі солдати. Сам зовнішній вигляд корівника, призначеного для утримання полонених, з його колючим дротом, вузькими віконцями, наглухо забитими дошками, пригнічував та каламутив розум.

Біля табору знаходилося кілька жінок з навколишніх сіл. Саме до них наблизилися Матрона з Олександрою. В цій тривожній ситуації жінки збуджено перемовлялися між собою, в кожному голосі був присутній смуток. Об'єднувала ж цих жінок одна спільна мрія - визволити з полону своїх чоловіків, братів, синів, батьків, просто родичів. Місцина в загорожі була мокрою, болотистою. Хтось із жінок збудженим голосом промовив, що, мабуть, таке саме неподобство твориться і всередині корівника. Інший жіночий голос відповів, що німці, вказуючи на свою щедрість, примушують полонених, мовби для кращого відпочинку, щодня по кілька разів тягати від ближчої скирти оберемки соломи.

Нарешті одна з жінок наважилася звернутися до вартових німців з проханням відпустити поневолених. Цибатий німець в офіцерському мундирі, якогось високого чину, начебто уважно вислухав жінку, схиливши лобату голову. Несподівано підвів її, випнув наперед широкі груди, де на кітелі в яскравих променях сонця блищало кілька нагород, обвів жінок злим поглядом і заговорив російською мовою:

- Ми ваш освободитель. Ваш солдат хорошо старался и за это заслужил встречи с вами для свидания. Сейчас свои торбы давайте сюда для проверки. Жінки по черзі підносили німецькому охоронцю свої торби, наповнені продуктами.

Німецький охоронець з табору зацікавлено перевіряв кожну торбину, відкладав окремо шматки сала, яйця та інші ласощі, начебто для передачі полоненим. Ще точно не знаючи, чи тут їхній батько і чоловік, тремтячими руками жінка передала і свою торбу. Охоронець виконував свої обов'язки чесно й ретельно. Переколупуючи всі торби і відкладаючи в загальну купу шматки сала, німець прицмокував губами і щось незрозуміле лопотів по-німецьки. За ним ретельно спостерігав і косо поглядав на жінок той самий, цибатий, німець.

Закінчивши перегляд, всім повернули торби, які були значно спустошені і лише тоді німець перепитав прізвища, ім'я та по батькові полонених і хто до кого прийшов. Після того по прізвищах та іменах викликали з корівника в огорожу декількох полонених, які важко переступали, обходячи місця, мокрі від коров'ячих викидів. Впізнаючи своїх, жінки починали якось незвичайно голосити. Однак серед виведених полонених Горбоконя не було.

Цибатий німець пояснив Матроні, що зараз прийде чергова колона полонених з робіт, і, можливо, їхній батько там. При підході колони жінки впізнали батька. Його обличчя було вкрите темною щетиною, яку він не голив кілька днів. У глибоко запалих очах блищали ненависть і гнів, він відчував себе так, немов для нього скінчилося земне життя. Дочка запримітила одного полоненого, якого вели під руки двоє товаришів, бо сам він йти вже не міг. Біля самих воріт огорожі його опустили на землю, але тут же заверещав на весь голос німець, якому не сподобалося, що на якусь мить колона полонених зупинилась. Розлючений німець підбіг до по-лоненого, який вів свого товариша, із усієї сили вдарив його в обличчя, від чого воно відразу залилося кров'ю. Така сама участь спіткала й другого полоненого.

Коло табору, серед невеличкої групки жінок, Горбоконь упізнав своїх і дуже зрадів, але виходити з колони забороняв німецький закон, за порушення якого розстрілювали на місці. Німці дозволили жінкам зустрітися з полоненими. Це було коротке побачення через колючий дріт, за який не пускали ані полонених, ані жінок. Через дерев'яну огорожу, обплутану колючим дротом в декілька рядів, полонені й жінки змогли обмінятися лише кількома поглядами та словами. Ніхто не чекав від німців такої підступності по відношенню до людей. Приблизно днів з 4 -5 жінки не відходили далеко від табору. Кожного ранку і кожного вечора приходили до табору, щоб на коротку мить побачити своїх в колоні, яка йшла на роботу, або поверталася до табору. Жінки намагалися будь-якими засобами визволити з полону своїх рідних. Вони віддавали німцям свої коштовності: годинники, каблучки, сережки, намиста, намагаючись таким чином викупити у охоронців полонених. І декому це вдавалося. У Матрони та Олександри, крім двоколісного візка та пустої торби, нічого не було, тому вони надіялися звільнити з полону батька своїми проханнями через коменданта табору, який знаходився в місті Острогозьку. Однак на всі свої прохання одержували лише відмову. І все таки одного разу з'явилася надія, бо саме той цибатий німець якось промовив: мовляв, приходьте завтра і ми вашого батька разом з усіма іншими полоненими відпустимо додому назавжди. Тому жінки вирішили не відходити далеко від табору, щоб із самого ранку опинитися тут, поблизу воріт.

Поряд з табором, метрів за 500 підібрали місце для ночівлі і з полегшенням на серці влаштувалися на нічний відпочинок. Всім здавалося, що сутінки надто швидко окутали землю. Як тільки зовсім стемніло і ніч опустилася на землю, в таборі сталося лихо. В нічному просторі спалах-нуло полум'я, одночасно почулися кулеметні та автоматні постріли. Спочатку полум'я охопило понизу корівник, потім язики полум'я з ураганною швидкістю піднялися вгору, охоплюючи дерев'яні стіни та солом'яний дах. Всі, хто чекав наступного дня, хутко побігли до табору - на допомогу полоненим. Мешканці села, зачувши постріли і побачивши пожежу, хапали лопати, цеберки і все, що могло стати при нагоді, також поспішали до табору, готові кинутися у полум'я рятувати полонених. Однак всі їхні намагання були марні, бо прорватися до пожарища через оточення німців було неможливо: при наближенні до огорожі німці відкривали кулеметний вогонь. Селяни нарешті зрозуміли, що їм не дістатися до корівника і були вимушені під свистом куль зупинитися й відмовитися від своїх зусиль врятувати полонених. Стримуючи кипучий душевний біль, вирішили чекати до ранку. Між тим з корівника продовжували доноситися болісні крики про допомогу, полонені благали відкрити двері, випустити їх. В нічній темряві, осяяній полум'ям, було видно, як німецькі солдати метушилися навколо огорожі, безперервно ляскаючи автоматами по вікнах та дверях та. одночасно поливаючи все навколо дощем із куль, аби ніхто не міг вирватися з полону та уникнути страшної смерті. Між тим пожежа роз-горялася дедалі все ширше, вже почали обвалюватися стелі. Тепер всім стала зрозумілою підступна далекоглядна щедрість німців щодо соломи для полонених.

Надзвичайно гучні голоси, стогін, прокляття, перемежовані пострілами, далеко розносилися в пічному просторі. Серед цього різноголосся хтось кілька разів гучно вигукнув: «Прощавайте! Всі прощавайте!» Цей вигук значно відрізнявся від інших. В ньому відчувався нестерпний біль, мабуть, завданий пожежею. Від цього галасу жінки міцно притулилися одна до одної. Всі нерухомо застигли на місцях, обливаючись слізьми та спрямовуючи свої погляди на табір, охоплений полум'ям. Між тим голоси полонених слабшали, і, нарешті, захлинувшись полум'ям, змовкли.

З приходом дня жінки вирішили підійти ближче до табору. В пожарищі вони побачили сліди кривавого злочину німців. Там, де колись були двері корівника, одне на одному лежало кілька обгорілих тіл. Жінки навколо казали, що то тіла тих, хто зміг вибити двері й намагався врятуватися, але був зустрінутий кулеметним дощем. Навколо чулось голосіння жінок. Невдовзі німці усіх відігнали від табору, привезли під охороною групу полонених, яких примусили збирати трупи та кістки. Після того, як було зібрано всі останки загиблих у пожежі, з огорожі поспішно зняли колючий дріт, завантажили в машини та поїхали геть.

Жінки підійшли ближче. В повітрі стояв сморід смерті -звідусюди віяло згорілою людською плоттю. Жінки почали ритися в попелі, Матрона з дочкою теж. Зненацька вони натрапили на опалену кисть чиєїсь руки, й одразу ж Матрона від пережитого жаху знепритомніла і впала на попелище. Всі кинулися на допомогу жінці. Коли вона прийшла до тями, то слабким голосом промовила: «Пішли звідси. Тут все живе загинуло у полум'ї». Всі покидали табір з почуттям болю, з незгасаючою ненавистю до своїх нових «освободителів».

Дорога додому була надзвичайно важкою, і, якщо на шлях до табору було затрачено три дні, то на зворотній шлях потрібно було вдвічі більше часу. Від пережитого жаху по всьому тілу розливалася слабкість, кроки давалися з великим трудом. Було відчуття, що немовби йдуть вони по бо-лоту, яке тягне їх униз, у своє багно.

Нарешті, з неймовірним зусиллям, перемагаючи слабкість та жахливий біль, обливаючись слізьми, жінки увійшли на своє подвір'я. Матрона не знала, як розповісти дітям про той жах, про те горе, яке принесла в наш дім війна. Тому, переступивши поріг, вона відразу стомлено опустилася на ліжко. Брати й сестра вражено дивилися на матір, яка гірко ридала, а незабаром змовкла, начебто заснула. Проковтнувши гіркий клубок, який заважав не тільки говорити, але й дихати, жінка розповіла про втрату. Після такої звістки хату надовго охопив смуток. Всі разом довго оплакували батька. Від горя й сліз на обличчі матері прорізалися перші зморшки, а на голові в густих косах з'явилася сивина. Ворог продовжував рватися вглиб нашої країни, хоча наші воїни продовжували героїчно стримувати його натиск, відстоюючи в боях кожен метр рідної землі, однак фронт відкочувався все далі й далі на схід. На окупованій землі відразу починали господарювати німці, терміново організовуючи держгоспи та общини. В нашому селі з трьох колгоспів організували три общини. З відщепенців були призначені старости общин та староста управи села, був сформований загін поліцаїв. За допомогою таких відщепенців грабувалося село: у людей відбиралися майно, зерно, худоба, птиця.

Новий порядок гітлерівців селяни відчували на собі кожен день. З перших днів окупації на родину Горбоконя випали суворі випробування. Маму та старшу сестру Марію примусили силою прибирати врожай хліба. Марія під впливом розповіді про смерть батька все не могла заспокоїтися, вона постійно пригнічено мовчала, намагаючись якомога менше розмовляти. Незабаром почали відправляти людей на каторжні роботи до Німеччини і Марія була в числі перших відправлених.

Тяжкі, сумні дні тимчасової окупації, здавалося, тяглися цілу вічність. Сім'я Горбоконів зустрічала зиму голодною, роздягненою, в холодній хаті. В смутних душах панували сльози, наростала ненависть до ворогів. Особливо в моїй душі, розповідає Олександра, ненависть зростала з такою силою, що я готова була спалахнути в будь-яку мить і кинутися в бійку, вчепитися в горло ворогові, але мене стримувало довге терпіння слабої від пережитого горя матері, терплячість маленького брата Миколи та старшого брата - інваліда Віктора. В моїй пам'яті поставала кожна найменша деталь того злощасного дня, коли загинув батько, без будь-якого напруження випливали видіння, - хоч як не намагалася я їх відігнати, вони завжди були зі мною, проривалися стривоженим зором і, мов чорна тінь, ходили слідом, не відступаючи ані на крок. Бентежили душу й останні слова полонених, які виривалися з вогнища, проривалися крізь стрілянину. Перед очима постійно стояло полум'я, яке пожирало життя батька, і чувся ворожий голос лобатого німця, котрий казав: «Приходьте завтра. Ваших солдат відпустять додому назавжди».

Саме ця жахлива сила війни назавжди порушила щасливе родинне життя, зробивши з нашої мами сумну солдатську вдову, а з нас - сиріт. Все це гострим болем стискувало серце, для нас усіх життя начеб обірвалося.

На початку нового 1943 року наше село було звільнено від окупантів, розповідає далі Олександра. Ковтнувши гітлерівського повітря, наповненого злочином і терором, і вдень і вночі мріючи про помсту за скоєні злочини, я не могла спокійно сидіти вдома і чекати перемоги. Я мала помститися за загибель батька, за вивезену на каторжні роботи се-стру, за грабіж, за всі муки, принесені війною. Тому без вагань я вирішила продовжити справу загиблого батька і стала в ряди захисників Вітчизни. Знаходячись на службі в одній із військових частин, спочатку я була прикріплена до пересувного санітарного шпиталю, надавала першу медичну допомогу пораненим, супроводжувала тяжкопоранених до госпіталю. Завжди намагалася полегшити біль від поранення, а саме головне, намагалася врятувати їм життя.

До нас поранених привозили на машинах, приносили на носилках, а ми вже самі відносили кого на перев'язку, кого на операційний стіл. Траплялося, що когось відносили і до ями. Як це було важко пережити, тут було стільки мук, крові, сліз! Про це важко розповідати, а бачити просто неможливо.

Незабаром мене перевели працювати зв'язковою на пошту. Тут мені доводилося по кілька разів вдень завантажувати торбу листами та пакетами й вирушати у небезпечну дорогу на передові бойові позиції, де під градом куль, ціною свого життя я добиралася до самої передової позиції, відчуваючи постійну відповідальність за кожен пакет і конверт. Мені надавала сили думка, що початок і кінець кожного листа залежить лише від мене. Адже саме в цих листах дружини, матері, сестри, брати, діди, бабусі повідомляли про своє життя, про свою трудову самовіддану працю. Саме в цих листах наші воїни повідомляли про свої бойові славні перемоги. Тому кожен лист мав велику цінність для воїнів та їх сімей, пробуджував патріотичний дух, піднімав на нові подвиги, викликав нову хвилю трудового напруження.

Серед трудівників тилу не було жодної родини, з якої б не пішов на фронт хоч хто-небудь. Тому кожен працівник тилу прагнув власними плечима підтримати тих, хто, не шкодуючи свого життя, звільняв рідну землю від гітлерівської сарани. Все це взагалі сприяло наближенню Перемоги.

* * *

Ось таку розповідь я почув від Олександри Федорівни Горбоконь. І я можу впевнено сказати, що ця жінка помстилася загарбникам за загибель свого батька. Про славні фронтові дороги Олександри Федорівни яскраво говорять короткі душевні слова подяк. За наказом і власноручним підпи-сом Головнокомандуючого було оголошено подяку гвардії молодшому сержанту Олександрі Федорівні Горбоконь за прорив під Ковелем і заволодіння містом Любомль. За наказом і підписом Головнокомандуючого їй була оголошена подяка за звільнення міста Познань. За відмінні бойові дії наказом № 284 Головнокомандуючого молодшому сержанту Горбоконь Олександрі Федорівні оголошена подяка... За прорив на Віслі 16 січня 1945 року гвардії молодшому сер-жанту Горбоконь Олександрі Федорівні наказом № 221 Верховного Головнокомандуючого оголошена подяка... В травні 1945 року наказом № 359 за участь в боях при звільненні міста Берлін гвардії молодшому сержанту Горбоконь Олександрі Федорівні оголошена подяка... Ось так, несучи військову службу зв'язкового пошти в окремому батальйоні зв'язку першого Білоруського фронту, крізь грізні бої йшла на захід замість свого батька і гнала фашистського звіра у його лігво Горбоконь Олександра Федорівна.

Останній свій бойовий подвиг звершила у самісінькому ворожому лігві. І не випадково її було нагороджено медаллю за бойові заслуги, орденом Вітчизняної Війни другого ступеня та багатьма іншими нагородами.

З хвилюючими почуттями вона згадує і розповідає про те, що пройшла фронтовими дорогами тисячі кілометрів, зносила не одну пару солдатських чобіт, не одну почорнілу від порохового гару сорочку. Зжувала не один пресований кубик горохового концентрату. Не один раз в бою дивилася в очі смерті. Не один раз доводилося їй притискатися до землі під градом смертоносних куль та уламків снарядів. Яке ж треба було мати терпіння жінці, щоб усе це перенести!?

Після перемоги Олександра демобілізувалася з армії і повернулася до села. Вона пригадує, що з дитячих років була привчена до тяжкої сільської праці. Ще юною дівчинкою взяла в руки сапу і допомагала матері поратись на городі, працювала на полі, обробляючи буряки, соняшник, кукурудзу. Вже тоді добре розуміла, що тільки ця багата своєю родючістю земля, в поєднанні з натхненною працею хліборобів, своїми вагомими врожаями дає необхідні блага в житті. Тому після перемоги, не вагаючись, пішла Олександра Федорівна стежинкою своїх дідів. Вона наполегливо вливається в колектив хліборобів, відбудовуючи зруйноване війною сільське господарство. Працювала в колгоспі, створюючи своєю самовідданою працею достаток для суспільства, примножуючи життєву силу рідної землі. І хоча спливають у минуле роки, але перед очима, мов наяву, постає минуле.

В той післявоєнний час господарство розвивалося в багатьох напрямках. Треба було вирощувати хліб, цукрові буряки, кукурудзу, соняшник. Потрібно було відбудовувати тваринницькі ферми, вирощувати худобу. Працюючи в колгоспі, Олександра вийшла заміж, змінивши своє прізвище на Зайцеву. В колгоспі працювала до 1970 року, а потім, через родинні обставини перебралася у місто Сватове, де працювала на швейній фабриці. Тепер, вже знаходячись на заслуженому відпочинку, вона часто згадує про пройдений бойовий шлях та трудові роки, про все те, що перенесла та пережила. Зараз ці фронтові події особливо стають незабутніми. І дуже часто, вдивляючись у високе небо, вона гадає: як могло винести всі ці події воєнного лихоліття юне, ще неокріпле дівоче серце?!

Иван Дробицкий


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22