Сайт города
СВАТОВО




ДУМА ПРО РОДИНУ БРАТУШКІВ



Родина Братушків була в односельців у пошані. А все тому, що між ними золотою павутинкою переплелося кохання, від якого народилася міцна, добра та працьовита сім'я. Голова цієї родини був турботливим батьком і працював у тракторній бригаді. Його дружина, Пелагея Гаврилівна, працювала в колгоспі на різних роботах та одночасно господарювала вдома. У них підростала трирічна донька Юленька.

У мирній спільній праці будували вони своє найправдивіше, найяскравіше людське щастя. І артільне господарство у всіх виробничих галузях від самовідданої праці хліборобів успішно зростало та багатіло.

Почалася Велика Вітчизняна війна. Незважаючи на героїчний опір Червоної Армії ворогу, який мав численну перевагу в живій силі та військовій техніці, на всіх головних напрямках своїх ударів вдалося просунутись далеко на схід.

Війна не оминула й родину Братушків і перервала їхню мирну працю. В липні 1942 року німецькі війська захопили Свистунівку. На окупованій території був встановлений режим жорстокого безправ'я і терору. Однак, не знайшлося у німців тієї сили, щоб поставити на коліна і примусити наш народ служити німецькому вермахту, тому і не вдалося їм закріпити воєнний плацдарм та свій пануючий лад на окупованих територіях. Авантюра гітлерівців з наміром поневолити народи нашої країни та вчинити злочин обернулася для них повного поразкою. Під натиском Червоної Армії фашистські війська змушені були залишати окуповані ними території.

Населення з радістю зустріло Червону Армію - визволительку, яка принесла із собою волю із сяйвом зірок. Після задушливого гітлерівського ладу люди вільно зітхнули та набрали повні груди свіжого повітря. Не шкодуючи своїх сил, відразу почали заліковувати смертельні рани, нанесені війною сільському господарству. Земля потребувала дбайливих рук та догляду, а фронт вимагав хліба. Треба було зорати та засіяти широкі поля. Саме тому був залишений Братушка Андрій Володимирович для відродження сільського господарства, бо саме в цьому на той час була гостра та невідкладна потреба. Усвідомлюючи важливу відповідальність, з палким прагненням Андрій Володимирович почав працювати. Його душа боліла за запущені під час війни простори землі, які поросли бур'яном. Він мріяв, як за допомогою його рук, завдяки праці його та односельців заколоситься нива, які високі врожаї він збере. Він вірив, що спроможний своїми зусиллями зробити вагомий внесок у відбудову сільського господарства. На той час грунтооброблювальної техніки в господарстві не було, а для фронту свій шлях хліб починав із села, тому всі хлібороби жили, як одна сім'я. І в першу весну після визволення села обробляли поле з великими труднощами: орали та боронували на коровах, а зерно розкидали вручну. Працювали самовіддано, не помічаючи труднощів, кожен з великим усвідомленням вболівав за врожай.

Звичайно, в цих умовах техніка для обробки полів була дуже потрібна - цього вимагав грізний воєнний час. Щоб марно не гаяти час, Андрій Володимирович, як тракторист, із палким бажанням збирав сільськогосподарську техніку з вузлів розбитої та кинутої напризволяще під час боїв радянської та чужинської військової техніки, яка купами лежала в лісах, на полях, у ярах, на узбіччях доріг. Завдяки своїй майстерності Андрію Володимировичу за дуже короткий час за допомогою Ново-Червоної машинно-тракторної станції вдалося зібрати один трактор та полагодити деяке землеоброблювальне обладнання, що дало змогу вже в першу весну після звільнення від окупації села вчасно підготувати значну площу оранки та засіяти перші гектари зернових. Хоча повністю опанувати довоєнний клин і не вдалося, але це вже була значна частка, внесена у справу Перемоги.

Майже в кожній родині хтось із близьких бився на фронтах Великої Вітчизняної війни, багато хто вже віддав своє життя, захищаючи Батьківщину. В господарстві не вистачало працьовитих рук, техніки. Все це викликало у кожного працівника тилу бажання працювати за двох-трьох, працювати день та ніч, все краще та краще. Тому Андрій, справжній господар землі й техніки, днював і ночував у полі. Тяжко минали весняні воєнні дні. Андрій, як завжди, працював над складанням вузлів для трактора. Несподівано йому згадалося, як сьогодні, кілька годин тому, після нічного відпочинку вдома, рано вранці, проводжаючи його в поле, дружина раз-по-раз зиркала очима та щось гнівно буркочучи, докоряла йому, що він більшість часу знаходиться в полі і навіть не навідується по кілька діб додому. В її тихому голосі відчувалася тривога, в очах блищав сум. Не вагаючись перед Андрієм, вона випнула свій живіт та впевнено промовила:

- Ось бачиш, зо дня на день я очікую народження нашого малюка.

Від цих слів засмагле лице Андрія здригнулося, а в глибині душі він відчув збуджену гордість та щиру радість за себе, за свою дружину, за свою сім'ю. Андрій погоджувався з дружиною, співчував їй, але впевнено відповідав:

- Мої руки, моя кваліфікація потрібні в колективі трак-торної бригади в полі, особливо при ремонті тракторів. Адже ти сама розумієш, що фронт вимагає хліба, а в нас так мало досвідчених механізаторів. Щоб одержати достатньо хліба, треба працювати і працювати.

Дружина дивилася на свого чоловіка, гордо усвідомлюючи його палке бажання допомогти нашим воїнам прискорити розгром ворога і наблизити перемогу. Та й сама вона, не зважаючи на своє становище, разом з очікуваною дитиною, в міру своїх зусиль допомагала іншим у колгоспі, виконуючи будь-яку роботу.

Хоча й минуло вже кілька годин після цієї розмови, але думки про народження дитини чомусь не йшли з голови Андрія, бентежачи душу. Він згадав, як дружина, проводжаючи його в поле, підійшла, міцно обняла і з великим задоволенням поцілувала, тихо промовивши:

- Йди вже та працюй.

В її голосі відчувалося якесь незрозуміле хвилювання. В Андрія в серці з'явився тягучий біль за свою дружину. Він заспокоював себе думкою, що при народженні дитини нічого лихого не може трапитись. Він накинув на плечі піджак, просякнутий запахом поля та машинного масла, і бадьорою ходою вийшов за двір, попрямувавши на знайоме ще з ди-тинства поле, в стан тракторної бригади.

Дійшовши до стану, обійшов і уважно оглянув облаштоване для ремонту тракторів місце. Згадав, як учора з великим задоволенням орав, а сьогодні ця площа буде вже засіяна. На сьогодні його зміна для орання випадала на другу половину дня. Тому, щоб попусту не гаяти часу, він зайнявся складанням вузлів для тракторного двигуна. Кожну деталь кілька разів примірював, підганяв, ставився до цієї справи відповідально, бо розумів, що від кожної деталі, від того, наскільки вона підігнана до інших, залежить працьовитість трактора. Тільки одного не знав Андрій, що через кілька годин настане смерть його дружини, яку вона підсвідоме передчувала.

Це був звичайний травневий день 1943 року. Чисте блакитне небо яскраво освітлювалося сонцем. Всі, хто міг працювати, вийшли в поле, кожен займався своєю справою: хто орав, хто сіяв, хто лопатами та вилами збивав бур'ян. Взагалі нічого не віщувало біди. Та враз серед ясного неба, мов чорний крук, з'явився фашистський літак і шість бомб полетіли на голови мешканців Свистунівки. Одна з бомб впала і розірвалася поряд з хатою Андрія Братушка.

Андрій не звертав уваги на вибухи, бо за роки війни вони вже стали звичними. Його лише цікавило налагодження техніки для обробки землі. Незабаром його працю і роздуми перервав дитячий галас:

Дядьку Андрію, біжіть скоріше додому, бо вашу хату розвалило бомбою та вбило тітку Пелагею.

Від цих слів Андрій відчув, як виступив холодний піт та всім тілом пройшло нервове тремтіння. Він хотів перепитати, що трапилося, але хлопець обернувся і побіг по вузькій стежинці поміж бур'янів і тільки голі п'яти блиснули. В душі чоловіка відчувся сумнів: «Цього не може бути». Бо на цей час його дружина мріяла, що скоро скінчиться війна, нарешті прийде мирне, щасливе життя для всієї сім'ї і для ще однієї очікуваної дитини.

Та не судилося збутися мріям. Коли розсіявся дим від вибуху, сусіди побачили жахливу картину: вибуховою хвилею розвалило стіну будинку і серед будівельного розвалу лежала жінка з розпоротим осколками животом. Кров стікала на груддя глини. З розірваного черева жінки вивалилося обмотане материнською плівкою ще ненароджене дитя. Воно було ще живе і щосили ворушилося, намагаючись пробитися на світ божий, щоб побачити, яким він є. Та проклятуща війна відібрала таку можливість і життя дитини згасло ще до її народження разом із материнським.

Тим часом батько ненародженого малюка біг до села, не відчуваючи під собою ніг, і все сподівався, що все воно не так, що це страшний сон, або хлопчик щось наплутав.

Ще здалеку він побачив на своему подвір'ї гурт людей, тихо підійшов ближче та побачив дружину, котра лежала в калюжі крові, огорнута простирадлом. Тремтячими руками він охопив уже мертве тіло дружини та дитини, намагаючись підняти їх на ноги. Горе знесилило його, стиснуло йому подих.

Люди навколо не могли втримати сліз. Погляди всіх неначе кричали: «Проклята війна, прокляті фашисти!»

Поховавши дружину та дитину, віддавши малолітню доньку Юленьку своїм батькам, попрощавшись із родиною та присягнувшись на могилі дружини ніколи не змиритися з втратою, Андрій пішов до військкомату. Він поскаржився на свою долю військкому, попросився відправити його на фронт, щоб помститися за смерть дружини, за порушене сімейне щастя.

Так Андрій потрапив на фронт. Воював, як належить солдату. Стійко переносив усі труднощі, звільняючи міста і села Батьківщини. Гнав лютого ворога, мов звіра, у його лігвище. Та не судилося солдату дожити до Перемоги. Загинув він у бою 6 лютого 1945 року в Німеччині, де його й поховали.

Залишилася в родині Братушків одна дівчинка Юля.

Виховали її дідусь та бабуся. І все своє життя несла вона сирітський хрест, бо ніхто в світі не може замінити дитині батьків. Всією своєю душею ненавиділа вона війну, проклинаючи її за порушене життя. Вже ставши дорослою, Юля сподівалася, що більше ніколи й нікому війна не принесе горя, бо що таке війна - вона знала з власного життя.

Иван Дробицкий