Сайт города
СВАТОВО




ІВАНОВЕ ДИТИНСТВО



Іван Кравченко добре пам'ятає той час, коли був семирічним хлопчиком. Саме тоді почалася ця жахлива велика війна. І з перших днів батько, разом з іншими мешканцями села, пішов на фронт. Іван добре пам'ятає, як батько, прощаючись, підняв його на руки, міцно притиснув до своїх грудей і якимось ніби не своїм голосом промовив: - Ти тепер залишаєшся в домі головним мужчиною, слухай маму і допомагай їй.

Іван зі схвильованою душею, із болем в серці провів батька на фронт. А вже у вересні пішов до першого класу. Та його навчання не було довгим, - десь приблизно через три місяці школа перестала працювати, бо наближався фронт. Вчителі та учні старших класів пішли на будівництво оборонних рубежів у селах Калмиківка та Гайдуківка, що на підступах до міста Старобільська.

Дуже боляче вразило дитячу душу те, як охоплені переляком війни, через село, мимо принишклої хати, безупинно рухалися днями і ночами довжелезні людські потоки. Всі змушені були залишати свої рідні оселі, аби лиш не опинитися на окупованій ворогом території.

Кожен день, як тільки Іван виходив з двору, перед очима відкривався людський потік. Це було велике скопище скрипучих звичайних возів, бричок, тремтячих гарб, які сердито торохкотіли колесами.

Разом із тривожним людським гомоном в упряжі пофиркували зморені коні, мукали воли. Поміж завантаженими возами та бричками з особливою заклопотаністю метушилися знедолені, незнайомі старики, жінки, на деяких возах з переляканими очима сиділи малі діти. Люди, яким не вистачило місця на возах, брели слідом з торбами на спинах. Люди брели групами, сім'ями, поодинці. Вони були стомлені тяжкою ношею, довгою ходою, вітрами, дощами, спекою. Незважаючи на невгамовний рух, різноголосий гомін, на спеку й пилюку, на дорозі постійно з'являлися табуни коней, гурти худоби; деякі корови і телиці намагалися на узбіччі дороги скубнути зеленого різнотрав'я. Тоді стомлені пастухи ляскали батожками, примушуючи худобу повертатися назад та продовжувати рух.

Дріботіли ватагами вівці, кози, корови, бики, піднімали над собою хмари задушливої пилюки, в яку поринали, як у туман, і яка осідала брудною порошею по краях дороги. Сунули с гуркотом колони тракторів, тягнучи за собою у причепі різноманітне обладнання для обробки землі, сільськогосподарський інвентар, комбайни, сівалки, культиватори, плуги. Все це вперто рухалось, їхало, повзло, йшло, крокувало в одному напрямку - на схід, у глибокий тил. Не хотіли залишатися на окупованій території, захищалися в такий спосіб від нападу німецьких військ.

Іван по декілька разів на день підходив ближче до дороги і зі своєю дитячою цікавістю спостерігав, як страждали від загарбників рідна земля і люди. Військова кіннота, військові вантажівки, санітарні автомобілі, гармати, піхотинці вперто просувалися на схід, сподіваючись десь зупинитися, зайняти оборонну позицію, щоб зрештою перемогти ворога.

Одного пекучого дня село було окуповане німецькими військами. Всі мешканці села були дуже схвильовані й розмовляли лише пошепки. З перших же чорних днів окупації почався грабіж, який поліцаї називали конфіскацією. Якось Іванко від своїх товаришів почув, що будуть забирати худобу прямо з випасу. Зовсім не по-дитячому поцікавився, коли саме відбудеться ця подія, і почув у відповідь: «Завтра».

Про ці чутки довідалася й мати. Новина була дуже сумною, бо саме корова була основою достатку в голодні дні.

Наступного дня Ваня підвівся з ліжка рано вранці, швиденько підійшов до вікна: сонце вже повністю зійшло, повісивши свій диск високо в небі, й заливало лагідним промінням все навкруги. Серед двору стояла стара розлога вишня, від якої падала на землю величезна моторошна тінь, викликаючи в дитячій душі занепокоєння. Іванко розумів: якщо заберуть корову, то їм буде дуже погано, тож він будь-що хотів захистити свою власність. Хлопчик вийшов з кімнати, привітався з матір'ю і запропонував:

- Мамо, давай я пожену нашу корову пастися на той бік річки, і там, поміж вербових заростів, на сінокісному полі й пастиму. Може, тоді й не заберуть.

Мати подивилась па сина, обмірковуючи його пропозицію, і тихо промовила:

- Ти, синку, поснідай і жени її саме туди, адже для нас це єдина можливість врятувати худобину.

Він поспішно підсів до столу, з'їв худу скибочку хліба та миску пісної юшки, запив усе це кухлем молока, миттю підхопився із-за столу й поспішно вийшов з хати. Не бажаючи завдавати матері зайвих клопотів, шмигнув до кошари, вигнав корову та попрямував з нею туди, де, на його думку, їх ніхто не побачить, розраховуючи цим самим врятувати корову.

Згодом хлопчик опинився серед щедрої природи - між високих верб та широкого лугу. Він усівся під розлогою вербою і, мов зачарований, вдивлявся в простір зеленого лугу, де безтурботно паслася корова. Трави на лузі були вмиті нічною росою, душу чарував спів пташок, сонце, виглянувши із-за обрію, весело грало в гілках високих верб і своїм теплим промінням осявало все навколо. Вся ця вражаюча, казкова краса була настояна на п'янкому ароматі різнотрав'я. Ця чарівність охоплювала все тіло дихалось вільно й легко. «Якби отак легко дихалося людям скрізь»,- сумно подумав.

Лишившись насамоті, Іван перебирав спогади свого життя. Від цих спогадів раптово в маленьких грудях сколихнувся біль - біль від почутого й побаченого. На власні очі бачив хлопець, як німці під вартою гнали із села групи молоді на рабську працю в Німеччину. Серед цієї молоді знаходилися й близькі родичі Івана: двоюрідний брат Григорій, та двоюрідна сестра Варвара.

Стислося серце й від думок про батька, Олексія Антоновича, який разом з двоюрідними братами, Іваном та Костянтином, пішов на фронт захищати Батьківщину. Хлопчик відчув, як у нього зволожуються очі, намагався заспокоїтись, забути все, але болісні думки не відпускали. Так і продовжував з глибоким хвилюванням питати в самого себе: «Чому ніхто не захистив їх села від німців? Чому дозволили німцям захопити село і принести багато лиха, від якого немає ані спокою, ані захисту, і скаржитися йти зовсім нікуди й нікому?»

Не хотілося більше думати про лихе та болюче, що заважало їм з мамкою та всім людям жити як подобає. Не хотілося. А що вдієш, коли думки про кривду, несправедливість та людське горе переповнюють дитячу душу! Довго сидів, пригнічений думками, не звертаючи уваги на навколишню красу та пташиний різноголосий спів, який лунав із заростів верби.

Раптом перед хлопчиком закружляв і присів на травинку метелик з широко розкритими яскраво-червоними крильцями. Звичайно, метелик привабив вразливу душу. Забувши про тяжкі думи, дитина підхопилася й почала ловити метелика, який підхоплювався та перелітав з місця на місце. Захоплений враженнями, хлопчик бігав по лугу, аж поки не прийшла пора гнати корову додому - на водопій та доїння.

Все частіше й частіше замислювалася Горпина Калинівна Кравченко над тим, що найбільшим щастям у її житті є семирічний син, який завжди прагнув посильно допомогти матері в домашньому господарстві. Ось і зараз, стоячи посеред двору, бачила вона свого маленького сина, який, мов справжній пастушок, тримав у руці хворостинку І гнав додому корову, а теплий літній вітерець ворушив на його голівці м'яке темне волосся, немов пестячи його. Тепер головним ділом для нього стала можливість захистити корову, яка була основою їхнього виживання.

Тим часом за околицею села німцями було зупинено та перераховано стадо худоби, яка належала мешканцям села. Після перевірки виявили, що недостає корови Кравченко Горпини Калинівни.

Поліцай Семен Кармиза із незадоволенням сів на коня та поїхав назад до села в пошуках корови.

Лукава доля привела його на подвір'я Горпини саме в той час, коли корова пила воду.

Семен увірвався в двір, сплигнув з коня і почав докоряти господині, що не вигнала корови па пасовисько. Суворо висунув вимогу, щоб корова негайно була приведена в стадо для поживи німцям. Йому перед жінкою та хлопцем хотілося показати, хто є повновладним господарем у селі та що його слова тверді, і вони є законом для всіх. Господиня похитала головою, даючи зрозуміти поліцаєві, що не буде здавати худобину. Іван подивився на поліцая: в його колючому погляді відчувалося щось недобре. Не виймаючи цигарки з рота, кілька разів глибоко затягнувся тютюновим димом і обуреним голосом запитав:

- Навіщо погнали пасти корову мимо стада? Тепер негайно женіть її в стадо за околицю села!

Від цих слів по всьому маленькому тілу Івана війнуло крижаним холодом і він вирішив сказати Семенові все, що наболіло на його душі. Дзвінким дитячим голосом він чітко й виразно промовив:

- Німці прийшли сюди хтозна звідки, і не тільки поряд-кують тут, а ще й грабують нас. Як би я знав, що ви відберете корову, я б її зовсім би не приганяв додому.

Через свою нервову збудженість він не зміг більше вимовити ані слова. Мати стояла перед поліцаєм навколішках та слізно благала залишити корову. Але все це не викликало у Семена ні жалю, ні співчуття. Він енергійно розмахував рукою та розгнівано кричав:

- Ви зі своїм сином зірвали графік відгону худоби на зал-ізничну станцію в селище Троїцьке для завантаження у вагони. Своїм вчинком ви завдали нам чимало непередбаченого клопоту, на додаток до всього ви зіпсували настрій німцям і саме своїм вчинком виявили неповагу до німецької влади.

Моторно скочив на коня і почав попереду себе гнати корову з двору. Матір перепинила корові вихід, намагаючись повернути її назад. Тоді Семен кілька разів батогом вдарив жінку і вона з виттям відскочила вбік, а він продовжив свою справу. Тепер напереріз йому вискочив Іван, намагаючись завернути корову до двору. Знов довелося поліцаю замахнутися батогом і вдарити Івана. Гострий біль пробіг через все тіло хлопчика, але не зупинив його. Іван продовжував завертати худобину. Вдруге просвистів у повітрі батіг і опустився на спину та плечі хлопця, збивши його з ніг. Тим часом мати намагалася підскочити до Семена:

- Не торкайся дитини!

Але їй не вдавалося зрушити з місця після сутички з поліцаєм. Той хутко погнав корову з двору.

Іван ледь підвівся, повільно підійшов до матері й вони зайшли до хати, де ще довгий час не могли заспокоїтися, бо розуміли, що без корови їм прийдеться тяжко голодувати. Якось переживемо, - мовила мати крізь сльози, заспокоюючи сина.

За дуже короткий час окупації, після всіх грабежів, після відправлення молоді до Німеччини, Іван зрозумів, що існують люди, односельці, які замість того, щоб йти захищати рідну землю від загарбників, замість того, щоб піднятися на захист поневоленого народу, віддано і справно служать німцям, допомагаючи їм тримати у покорі місцеве населення.

Часто, забуваючи про війну, дітлахи села збиралися пограти в яку-небудь цікаву гру. Поліцай, проходячи повз них, зупинявся й починав навчати дітей:

- Якщо хтось із вас помітить у селі сторонніх людей або солдатів, відразу доповідайте мені, бо ці люди бандити і вони прийшли вбивати людей заради свого задоволення.

Однак всі ці слова та залякування викликали в дітей сумнів. Тому, коли одного разу Іван помітив у городі в сусідки підозрілу метушливу людину, вій вирішив з дитячою цікавістю роздивитися поближче незнайомця, і, врешті решт, побачити, які ж вони, ті бандити, які будуть всіх вбивати. Поставивши це собі за мету, набравшись хоробрості, Іван увійшов до саду сусідки й підступив до незнайомця, який час від часу дивився на всі боки, неначе боячись, що його помітять. Побачивши хлопчика, незнайомець завмер і уважно дивився на Івана, який, у свою чергу, розглядав його. В погляді кожного відчувався страх: Іван боявся потрапити до рук бандитів, а чоловік боявся, що дитина голосно закричить і зверне на себе увагу. Така гнітюча тиша та гра в погляди тривала деякий час. Першим порушив тишу незнайомець: Ти хто, хлопчику? Підходь ближче, не бійся.

- А я й не боюся, - тихо мовив Іван.

- От і добре, значить ти справжній сміливий солдат. Іван підійшов ближче і побачив виритий в саду окоп, біля якого сиділи ще п'ятеро замислених чоловіків у солдатській формі. Дивлячись на цих людей, Іван не тільки не злякався, а навпаки, заспокоївся та посмілішав. Він відчував, що його, хлопчика з окупованої території, та цих людей єднає спільна тяжка доля. Довго солдати та Іван розглядали один одного, нарешті один з незнайомців сказав: Давай знайомитися. Як тебе звати? Іван, коротко відповів хлопчик. Він бачив, що всі слова поліцая про бандитів - брехня, ці люди виявилися добрими і зовсім не страшними. Іван помітив біля окопу кілька яблук, огірків та картоплин, розуміючи, що це їхня денна їжа.

Повернувшись додому, він все розповів матері і почав її просити про допомогу цим солдатам. З того дня матір та сусідка збирали нехитрий пайок, і хлопчик ніс його по ледь помітній і відомій лише йому стежинці солдатам. Так зав'язалася дружба. Іван відкрив солдатам свою душу, розповівши про те, як забрали корову, як поліцай, який мешкає через хату від Івана, бив матір і його.

Однак Іван не поривав відносин і з сином поліцая, своїм однолітком, що дозволяло бувати у хаті поліцая, багато чути й бачити, звертаючи особливу увагу на кут, де знаходилася різноманітна зброя, що приваблювала хлопця. Дітлахи часто набирали повні кишені патронів і бавилися ними на подвір'ї: клали на камінь і гупали по них молотком. Така забава тривала доти, доки один з патронів, розірвавшись, пошкрябав обох хлопців.

Зустріч із солдатами була випадковою, але вона переросла у надійну, довірливу дружбу. Саме заради цієї дружби в Івана виникло бажання позбутися поліцая. Розуміючи, що поки він сам не може нічого вдіяти проти зрадника, хлопець почав благати солдатів застрелити Семена. Солдати пояснили Іванові, що чіпати поліцая не можна, бо вони його застрелять і підуть своїм шляхом, а німці в селі за Семена постріляють усіх - і малих, і дорослих.

Один із солдатів, з суворим обвітреним обличчям, з непокорою в очах, повчав Івана:

- Ти краще непомітно проберись до кімнати, де зберігається зброя,і забери її.

Так у Івана з'явилася нова думка - як забрати зброю. Нарешті він довідався, що зрадника немає вдома - він поїхав до сусіднього села разом з іншими поліцаями проводити арешт активістів. Не відкладаючи свого задуму, хлопчик понад тином непомітно пробрався на подвір'я поліцая, впевнився, що нема нікого навкруги, підійшов до вікна, ще раз озирнувся навколо, тихо відчинив кватирку і через неї проник до кімнати. Відчуваючи злість на зрадника за те, що забрав корову, за те, що бив його і матір, за те, що відправив до Німеччини близьких родичів. Іван жваво повикидав весь арсенал зброї через відкрите вікно, виліз сам, зістрибнувши на землю, щільно прикрив кватирку. Піднявши зброю, швидко зник з двору, зупинившись лише у своєму дворі. Тяжко зітхнувши, пішов по знайомій стежинці, не думаючи про те, що це може бути небезпечно, якщо його хтось помітить. Підійшовши до знайомого окопу, Іванко не побачив солдатів. Відсутність їх дуже засмутила хлопця в його очах заблищали сльози, адже він покладав надію на дружню пораду, що надалі робити з цією зброєю, адже назад її не понесеш!

Вирішив не мати з цією зброєю справ і забути про неї. На своєму городі викопав яму, огорнув зброю хустиною, спустив її в яму і присипав м'якою, пухнастою землею, ретельно замаскувавши зверху.

Про себе подумав: «Нехай лежить, доки не прийде час вбити зрадника, помстившись за відібрану корову».

Постійна заклопотаність, напруга, тяжкі думи, нервова збудженість зробили Івана різким у судженнях та діях, похмурим вдома і серед товаришів. Часто, не помічаючи інших малюків, згадував про корову, без якої життя стало важким. Домашні проблеми, пов'язані з нестачею їжі, принизлива бідність обступали його щоденно. Вся ота неправда та неволя окупації дуже сильно били по вразливій дитячій душі. Хлопцеві вже не вірилося, що колись вони були щасливі, що коли-небудь прийде день, який принесе йому та усім людям справжнє вільне нове щастя.

Так минули літо, осінь - наближався новий 1943 рік, а разом з ним і звільнення від окупантів, яке своїми гарматними вибухами кожен день наближалося зі сходу.

Найсвітліші, найрідніші, найщасливіші хвилини настали для нього в січні 1943 року. Одного дня мати надзвичайно лагідним шепотом погукала:

- Синку, вставай.

Він повільно скинув із себе ковдру і подивився на матір: на її обличчі грала усмішка, широко відкриті очі сяяли надзвичайною радістю. Вона схилилася і лагідно поцілувала виснажене дитяче обличчя.

З напруженням пересилюючи сон, він запитав:

- Мамо, що трапилося?

- В селі радянські війська, - тихим зітханням, немов ски-даючи важкий тягар, промовила жінка.

Почувши ці слова, Іван спочатку здригнувся, ніби від переляку, широко розплющив очі. Адже це були довгоочікувані хвилини радості для всіх поневолених людей. Квапливо піднявшись і швидко одягнувшись, хлопчина вибіг у двір, де в повітрі на міцному морозі кружляли лапаті сніжинки. Під солом'яною стріхою приземкуватої хатинки снувала зграйка настовбурчених горобців. Відчуваючи на обличчі морозну свіжість, Іван дивився, як народжується новий день, і разом з цим відчував, як на душі ставало легко та ясно, немов разом із звільненням від окупантів почи-налося нове життя.

По глибокому сніговому простору він попрямував до дороги. Вітер тріпав легкий одяг, покриваючи зверху сніговою порошею. Незабаром він опинився на дорозі, по якій рухалися бійці.

Зима була на диво морозною та сніжною. Воєнні машини, гармати, вози раз-по-раз застрявали у сніговому полоні, їм ледь вдавалося рухатися вперед. Всі мешканці села вийшли на допомогу солдатам, розкидаючи лопатами снігові заноси.

До Івана, який стояв посеред дороги, доброзичливо віталися бійці. Він проводжав одних, зустрічав інших, а вони все йшли та йшли. Хлопчик намагався наслідувати їм, намагаючись крокувати слід у слід. Але глибокий сніг робив стройовий крок більш схожим на звичайну ходу, а невеличкі дитячі сліди швидко губилися в пухкому снігу.

Цього дня прийшов Іван додому пізно ввечері зморений, але життєрадісний. Коли за вікном зникли вечірні сутінки і на землю лягла нічна темрява, після скупої вечері, при блідому, жовтому світі каганця він відшукав буквар та зошит, струсив з них пилюку, перегорнув кілька сторінок і притиснув бережно до грудей.

- Що ти там робиш, синку? - спитала мати.

- Та ось, підготував підручника, - голосно мовив хлоп-чисько. - Адже, нарешті, я знов піду до школи, за якою дуже скучив. Я вчитимусь читати, писати, рахувати. Я так цього хочу!

- Добре, навчання та науку не треба носити за плечима, а вони завжди та всюди потрібні.

Час збігав, лінія фронту зупинилася вздовж річки Донець, наша місцевість тепер знаходилася в прифронтовій зоні. Для боротьби зі шпигунами та диверсійними групами в селі з числа рекрутів був організований загін самозахисту. До його складу увійшли Дерун Іван Петрович, Вовк Василь Йосипович, Лебединець Іван Сергійович, Білоцерковний Іван Петрович.

Іванові не давала спокою прихована зброя. Щоб позбутися її, він вирішив здати зброю до цього загону. Одного весняного дня, разом зі своїм кудлатим песиком, який завжди плутався поміж ніг, Іван пішов на город і відкопав свою схованку зі зброєю. Зібравши цей скарб, поніс його Деруну Івану Петровичу. На поклик з хати вийшла його мати. Побачивши озброєну дитину, жінка спочатку розгубилася, але згодом оволоділа собою і покликала сина, який, почувши розгублений голос матері, вискочив з хати, схопив гвинтівку і зупинився, розгублений побаченим. А хлопчик стояв із задоволеною посмішкою на обличчі. На німе запитання Івана Петровича Іванко пояснив, що приніс здати зброю, яку колись прихопив з хати поліцая. Ще довго блукали по селу здивовані балачки про сміливого хлопчика, - адже коли пропала зброя, шукали дорослих, а не дитину.

Після всіх цих подій у Івана почалося нове життя - він знову пішов до школи. Після занять та копіткої праці на подвір'ї, разом із матір'ю часто сиділи в хаті біля столу, думаючи кожен про свое. Були ці думи на одну тему - тему війни, яка зруйнувала родину і порушила спокій та щастя в житті. Саме тут, за столом, вони вдвох оплакували отриману похоронку на батька, який загинув у боях, захищаючи рідну землю.

Це безмежне горе зробило Івана геть зовсім іншим. Вій став більш замисленим і дивився навколо сумними оченятами. Його більше за все непокоїла думка про те, що він вже ніколи не побачить свого батька, що втратив половину родинного затишку. Мати помічала, як змінюється Іван при згадці про батька, як тяжко переносить втрату, тому намагалася приховувати свої болісні, тужливі сльози і лише тихенько зітхала, оплакуючи в душі не лише чоловіка, а й майбутню долю свого сина, який залишився сиротою. Нанесена війною рана виявилася дуже болісною і неосяжною. Кожного разу, коли ставало несила боротися із собою, жінка ридала судорожно і болісно.

Іван також помічав смуток матері, її біль та жах, і відчував себе безсилим допомогти їй, не міг знайти слова для заспокоєння. Розумів, що відтепер на йото дитячі незміцнілі плечі лягає тяжка відповідальність за матір, за все домашнє господарство, і очікувати допомоги нівідкіль, бо всі, хто міг допомогти, загинули на війні, або були відправлені на рабську працю до Німеччини.

Мати Івана належала до тих людей, хто наближав день Великої Перемоги своєю працею, вирощуючи хліб для фронту, зрошуючи землю, окроплену кров'ю загиблих, своїми сльозами та потом.

Иван Дробицкий


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22