Сайт города
СВАТОВО




Поляков Тимофій Андрійович



Подборка стихотворений

 
	РОЗДУМ

Я стояв на кургані високім.
Хто насипав його І коли ?
Хто знайшов у кім вічний свій спокій ?
Хто ті люди, якими були ?
Я стояв у глибокій задумі: 
Скільки тут прогриміло віків? 
І згадав старовиннії думи. 
Невмирущі пісні кобзарів.
Пропливало в уяві минуле: 
За віками віки і віки... 
В цім кургані, напевне, поснули 
Невідомі для нас вояки.
Що вставали на битви з ордою, 
І з султаном І шляхтою теж, 
І наклали отут головою 
У боях серед згарищ, пожеж 
А можливо лежать хлібодари.
Гречкосії та ті орачі.
Що любили далекі стожари.
Й журавлині у небі ключі.
Що любили багряні світанки, 
Шелест трав в ковилевих степах. 
Вечорові дівочі співанки.
Та дібров ароматовий пах.
Все красиве любили ті люди. 
Як і ми, що живемо тепер. 
Величаві кургани-споруди 
Насипали тому, хто помер.
Я спустився з Кургана у трави: 
Скільки квітів і трав запашних 
І Наче хтось до його п'єдесталу 
Їх приніс од нащадків живих.

 
       * * *

Ой. що за могила в степу на роздоллі ? 
Вітри обвівають її звідусіль. 
Полощуть дощі в незрадливому полі. 
Змиваючи пил давнини з неї й сіль.
Чи може козацька з далекого часу. 
Коли тут іскрились від шабель вогні, 
Їх пломінь ще й досі в степу цім не гасне, 
Як квіт-первоцвіт по шовковій весні.
Чи може у ній, в глибині під шарами 
Спресовані часом у кремінь-суціль 
Лежать горді вої прикриті щитами. 
Окраса і слава своїх поколінь.
Ой, що за могила в степу колосистім 
Курганом безмовним стоїть на вітрах. 
Під небом високим і сонячно чистим  
Я частку землі її грію в руках.


          ПРОЛІСОК

Дівчатко-малятко весною іде
У платтячку білому-білім,
І пролісок перший блакитний кладе
На братській у сквері могилі.
Чи знає дівчатко-малятко оце.
Що тут ув обіймах могили
Лежать і сержант, і танкіст офіцер.
Навік бойові побратими.
Чи знає дівчатко, які тут бої
Гриміли од краю до краю ?!
Ви чуєте, люди хороші мої:
"Нехай воно миле
Про війни не знає."
Хай знає лиш спокій, лиш тишу та мир.
Для неї життя розквітає.
А ті, хто лежить тут — солдат... командир.
У вічному сні спочивать.
До них це дівчатко-малятко іде
У платтячку білому-білім,
Свій пролісок перший блакитний кладе
На їхній безсмертній могилі.

 
         ***

Дощ несподівано почався — 
На небі й хмарки не було... 
Та раптом степ захилитався. 
То вдарив грім і... полило... 
Та так нестерпиме, мов з цебра. 
А люди кажуть: "Для добра".


      ГОМІН ХАТИН!

Ой, дзвонять в хатині . 
Тоскно. журливо... 
І гомін той лине 
ген Журавлинне... 
Тиша на травах. 
Тиша на квітах. 
Тиша упала 
Над світом. 
А гомін все лине. 
В зажурі замріте! 
Слухай, Людино. 
Слухайте, діти... 
Слухай. Плането. 
Слухайте, Зорі. 
Лине над степом. 
Лине на гори 
Гомін Хатині. 
Гомін стодзвонний. 
Гомін Хатині 
Непереборний!!! 
Чуєте ?
Дзвонять в Хатині 
Тоскно, журливо... 
І гомін той лине 
Над світом Невпинно !..


	***

Бажання не завжди збуваються наші, 
Дороги не завжди бувають прямі. 
Життя — не по вінця наповнена чаша 
Медами, що ллються у чашу самі. 
Сьогодні, як завше, я серцем радію, 
Хоча вже й зима зазирає в вікно... 
То й хай моє серце іще не старіє.
 
Ще вірно послужить народу воно. 
Давно моя осінь ген-ген промайнула 
В припорошені часом дороги й стежки. 
Та в серці моєму пісні не поснули 
І кличуть зазивно в прийдешні роки.


	 ***
Ти розбудила думи у мені. 
Я втіху в них знаходжу щохвилини: 
Вони, як повінь рання по весні, 
Або, як взимку милі хуртовини. 
Ти розбудила думи у мені. 
Вони у серці хвилею крутою. 
Вирують так в душевній глибині. 
Що день і ніч не маю супокою. 
Ти розбудила думи у мені...


	ПОЛЕ   МОЄ, ПОЛЕ
Поле моє, поле... Мрійна далина... 
Оксамиту хвилі котить ярина. 
Котить Їх і котить у безмежжя гін, 
А вітрець вихрастий їм дає розгін. 
А в блакитній висі, наче хто звелів. 
Жайворон тремтливо сипле ніжний спів. 
Поле моє, поле, радосте моя ! 
Де ще є у світі отакі поля ? 
Де ще є у світі тиша, супокій, 
Як отут у полі в стороні моїй ?! 
Поле моє, поле... Мила сторона. 
Хай же мирні хвилі котить ярина ! 


	 ***
Хай на скроні твої не впаде сивина,
І на серці не буде журливо.
Ти для мене, повір, все одна і одна.
Мені радо з тобою й щасливо.
Мого серця мадоно моя.
Не облиш ти мене у дорозі.
І світи, світанкова зоря, —
Будь при мні на останнім порозі...
Хай на скроні твої не впаде сивина.


	***
Бузкова гілочка рясна
Оздоблює кімнату.
Який я радий — це ж весна
Прийшла.
Як свято.


	***
Мене щорано луг зове 
І кличуть ранні роси. 
Там пахне сіно лугове 
У копичках, в покосах.


 	МЕДСЕСТРА
Тільки входить вона в палату. 
Ще й не каже ніяких слів. 
А здається, то рідна мати 
Навіщає своїх синів. 
Квіти різні — рожеві, сині 
І блакитні, мов неба вись. — 
Нам несуть її руки милі. 
Я б на руки її моливсь. 
То присяде вона до ліжка. 
Усміхнеться очима ледь... 
Нам здається її усмішка 
Подолає хворобу й смерть. 
То підпушить вона подушку. 
Простирадла розгладить край. 
А до мене: "Прокинсь, Павлушко 
Ти ж не хворий уже... Вставай !" 
І вливається в серце сила, 
А життя набира розгін... 
"Будь же, сестро, і ти щаслива. 
Мій доземний тобі уклін !"
 

	НА ДЕСНІ
Прокидаюсь ніччю: 
Тиша, супокій. 
Спить Десни заріччя 
В тишині німій. 
Спить моя дівчина 
В райдуговім сні... 
Квітонько, квітчино. 
Ти приснись мені. .


	***
Бузок цвіте і ніжно і привітно.
Так хочеться до нього підійти.
Торкнутись квіточок його тендітних.
І мовити, як другові на ти:
"О. друже мій, я пригорнусь до тебе.
Не відхиляй ти кетягів своїх —
В них сонця сяйво і блакиття неба.
Я доторкнуся вічливо до них.
О, дай напитися цілющого нектару.
Вдихнути трунку пахощів твоїх,
Не забирай від мене Тх,
Як те маля від хижого удару,
Не відхиляй же квіточок сяйних..."
Бузок цвіте так ніжно, так пр


	Місцина
У моєму степу є місцина. 
Кожен знає про неї в селі, 
Зажурилась над нею калина,
Огорнулась в тужливі жалі.

Стільки літ проминуло від того,
Як бої відгриміли отут.
Як солдата зовсім молодого
Поховав під собою редут.

Стільки літ промайнуло, а в серці
Незагойна ще рана жива, 
В цій місцині в скаженому герці
Стугоніла земля і гула.

Це ж отут у жорстокому пеклі 
День і ніч не вгавали бої, 
Пазурища скривавлені смерті 
Нас збирали в обійми свої.

...Він лишився один юний воїн,
Ні патронів тобі, ні гранат, 
Лиш багнет, що безсмертя достоїн, 
Вірний друг і товариш, і брат.

Він до серця притис його дуже, 
Щоб відчуть його лезо живе, 
І промовив до нього: «Мій друже, 
Двоє нас, а їх туча повзе!

Поклянімось на вірність, звитягу, 
Відступати немає куди...» 
А на ранок його поховали... 
Нам могилу його берегти.

У моєму степу є місцина,
Кожен знає про неї в селі. 
У зажурі над нею калина, 
Загорнувшись в тужливі жалі.

  Биография
Поляков Тимофей Андреевич

Поляков Тимофій Андрійович, народився 5 березня 1917 року у селі Мілуватка Сватівського району в сім’ї коваля. За фахом — лікар. У видавництві "Молодь" у його перекладі були видані твори російських письменників П. Павленка і М. Тихонова.

Людина високої культури, добре знаюча мову і літературу, Тимофій Андрійович писав щирі, задушевні твори, які нерідко присвячувались темі Великої Вітчизняної війни. І це не було випадковістю, адже Т. Поляков був її учасником, отримав у бою поранення.

У 1994 році Тимофій Андрійович видав поетичну збірку “Хай сняться червоні маки”. Готував він до друку і другу збірку, але видати її, на жаль, не встиг.

Він був одним з найактивніших учасників літературної студії “Світанок” і, що не менш важливо, одним з її фундаторів.


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22