Сайт города
СВАТОВО




Розвиток культури


Літературно-мистецький процес Сватівщини другої половини XX ст.



При досить значній кількості публікацій різноманітних краєзнавчих матеріалів з літературного життя Луганщини, критика і літературознавство приділяє ще недостатньо уваги вивченню і висвітленню цього процесу на Сватівщині. Епізодично до цієї теми зверталися тільки І.М. Білогуб та М.П. Діченсков. Але ґрунтовних досліджень науковців до цього часу ще немає і тому актуальними є будь-які розвідки з художньої проблематики творів письменників Сватівщини, їхнього життєвого та творчого шляху тощо.
Ось чому автор на основі зібраного матеріалу, доступного для нього, намагається проаналізувати й систематизувати визначальні тенденції в розвитку літературно-мистецького процесу на Сватівщині у другій половині XX ст. та визначити провідні мотиви творчості письменників цього краю.
Довгий час на Сватівщині не було єдиного літературного угрупування. Поодинокі письменники рідко друкували свої твори, їхні творчі здобутки залишалися не відомими великим загалам і не отримували оцінки та визнання читачів.
Лише 1956 року журналіст Микола Щепенко разом з першими фундаторами літературного процесу на Сватівщині — викладачем української мови та літератури в школі Олександром Пархоменком, лікарем Тимофієм Поляковим, культпрацівником районного Будинку культури Миколою Уманцем, вчителем Олександром Гаренком — заснували при редакції Сватівської районної газети "Соціалістичне життя" (тепер — "Новини Сватівщини") літературний осередок, який назвали студією "Світанок".
М. Щепенко писав, що "багато шанувальників красного письменства "пройшло" через наше об'єднання... Можна впевнено сказати, що працювали — прагнули, вчилися, набували творчої майстерності, творили — не даремно. "Світанок" висвітлив, вивів на широку дорогу літературного творення багато здібних, хороших і різних поетів, прозаїків, драматургів, нарисовців, і кожен зі своєю мірою таланту, своїми уподобаннями та оригінальним голосом" [11, 2].
Але все це не означає, що до появи "Світанку" Сватівщина не мала своїх письменників. Зберіглося дуже мало відомостей про тогочасних літераторів великою мірою через скрутний воєнний і повоєнний час і більшою зацікавленістю в здобутках промисловості та сільського господарства, ніж культури і літератури зокрема. Можливо саме тому на сторінках єдиної районної газети "Соціалістичне життя" дуже рідко з'являлися художні твори.
Першим друкованим районним органом була газета "Великий перелом", яка почала виходити з 9 вересня 1931 року, У її дебютних номерах багато матеріалів про хлібозаготівлі, боротьбу з куркулями, осінню сівбу, переможців цієї компанії та винних у її затягуванні.
1946 року з 1 січня до 18 квітня газета виходила під назвою "Социалистическая жизнь", а вже з 25 квітня мала назву "Соціалістичне життя". З тих пір і до нашого часу газета залишалася ук-раїномовною, що засвідчує про перевагу, яка надається українській мові в цьому регіоні.
Навіть після заснування при редакції вже "Соціалістичного життя" літературного осередку в 1956 році на сторінках газети це аж ніяк не відбилося. Переважно друкувалися віршовані та прозові твори сатиричного, викривального змісту, в яких висміювалися вади тогочасного суспільства. Велися рубрики "Гумористичні картинки", "Наш перець". Постійними дописувачами були М.Уманець, М. Щепенко, О.Гаренко, М.Білоцерківський, С.Пархоменко, С.Сокирянський. Уміло використовуючи засоби сатири й іронії, автори намагалися викрити суспільні вади та пережитки минулого. Зокрема гуморески М.Щепенка "Кішка перебігла дорогу...", "Не завжди жінка — на невдачу", "Шедевральне ім'я", М. Білоцерківського "Крихітка з атестатом", "Посмакували", байка О. Гаренка "Лев і атестат" та інші порушували такі теми.
І лише в 84-му номері за 1956 рік вийшла перша "Літературна сторінка", в якій було оголошено конкурс на краще оповідання, вірш, фейлетон, гумореску. Читачам були запропоновані твори М.Уманця, О. Гаренка, М.Білоцерківського, О. Пархоменка. Більшість із цих творів були написані для дітей: вірш "Бджолина пісенька" О.Гаренка, оповідання для дошкільнят "Заєць-силач", "Кошик" О. Пархоменка. Надалі "Літературна сторінка" виходила дуже рідко й непослідовно, але на шпальтах газети продовжували з'являтися нові імена та нові художні твори.
Та все ж таки події розвивалися стрімко і про бурхливий розквіт творчої діяльності на Сватівщині в той період може свідчити матеріал, уміщений у методичних вказівках студенту-заоч-нику М.Діченскова. "К изучению литературно-краеведческих материалов", де зазначалося: "На протяжении ряда лет при Сватовском Доме культуры успешно работает группа начинающих литераторов. Эта группа напечатала несколько "Літературних сторінок", в которых были помещены стихотворения, басни, рассказы М.Белоцерковско-го, С.Смирнова, Г.Пинякова, С.Сокорянского, А. Гаренка и других авторов. Некоторые из их произведений самодеятельный композитор М. Коновод положил на музыку. В репертуаре художественной самодеятельности есть немало произведений, созданных местными авторами" [2, 26]. Ця публікація свідчить про зростаючий інтерес до регіональних митців, до їхньої діяльності та творчості.

Яскравою зіркою на Сватівському небосхилі була неординарна постать Миколи Павловича Уманця. Поет народився 22 травня 1920 року на Харківщині в сім'ї заслуженого артиста республіки Павла Уманця та заслуженої вчительки. В дитинстві разом з батьком знявся в кінофільмі О.Довженка "Земля". Будучи ще підлітком, він знав напам'ять репертуар усіх театрів міста і цим знанням користувався все життя. Під час війни Микола Павлович був танкістом, майже одразу після її закінчення приїхав до Сватового, яке стало йому рідним і якому він присвятив не одного вірша.
Я люблю своє рідне місто 
За красу кучерявих садків, 
За вируючі ранки росисті 
І за тишу ясних вечорів. 
За дівочі пісні легкокрилі, 
Що порушують спокій нічний, 
А ще більше люблю місто миле 
За народ гомінкий трудовий. 
Я не можу його не любити. 
Місту рідному вічно рости! 
Хоч і важко на карті світу 
Моє місто маленьке знайти
[11, 40].
Микола Уманець працював художнім керівником будинку культури, потім вів різні гуртки і до кінця трудової діяльності був директором РБК. Його творчий доробок складається з багатьох поетичних, прозових та драматичних творів. Але, на жаль, лише деякі з них були опублікованими й донесеними до читача. Багато напрацювань залишилися невиданими. Друком вийшли збірник віршів "Не жалкуй за прожитим", п'єси "У них одна дорога", "Син землі", "Я люблю тебе, Беркуте", "На першій п'яді України", які ставилися на сцені. Вірші, інтермедії, нариси його друкувалися в республіканській, обласній пресі.
Помер М.П. Уманець у 1997 році. Хоча Микола Павлович залишив після себе значний творчий спадок, не весь він доступний читачеві.
Єдина збірочка віршів, яка вийшла ще за життя поета в 1991 році (видання було здійснено за рахунок коштів автора), "Не жалкуй за прожитим" стала "душевною сповіддю" автора у віршованій формі. До неї ввійшли поезії, написані протягом багаторічної творчої праці. Тому й не дивно, що збірка містить у собі вірші різноманітні за тематикою і проблемами, які в них порушуються. Поезія Миколи Уманця відзначається духовним єднанням поета з рідною землею, що виливається в щиру сповідь ліричного героя. Крізь усю його творчість проходить проблема ро-зуміння людського щастя, обов'язку, совісті, справедливості й кохання.
Він звертається до традицій класики, а також до образних засобів фольклору. Дуже близькими до народної творчості є такі епітети: "чорна хмара", "зерном налиті колоски", "русі коси", "хвилини журні" та багато інших. Провідним мотивом лірики Миколи Уманця є одвічне людське прагнення до моральної чистоти, душевної рівноваги. Торкаючись питання про сенс буття, поет виходить на вищі орбіти, охоплює зором широкий простір землі й душі людської.
У вірші "Доброта" діти "із снігу пташку підняли і принесли до школи" й "немеркнучий вогонь добра" в їхніх очах став для інспектора наросвіти найкращим показником доброго виховання школярів:
А коли пташка ожила, 
Тоді ми додивились, 
Що в клас людина увійшла... 
І вчителька знітилась. — 
Урок уроком доброти 
Хай буде для вас, діти! — 
Сказав, збираючись іти, 
Інспектор наросвіти
[12, 33].
Багато поезій Миколи Павловича присвячені "буремним літам" війни. В його уяві постають фронтові друзі, однополчани. Поет сумує за тими людьми, які стали йому як рідні: "Я з багатьма не бачився з війни. І щем у серці від розлуки..." [11, 3]. І хоча вже давно "війна відшуміла" і знову "весна наливає бруньки", спомини не залишають колишніх солдат у спокої. У вірші "Каштан" М.Уманець згадує про своє поранення, про те, коли "сочилася від кулі рана", а "першоцвіт рясний каштана Все кликав, кликав до життя":
Хоч загоїлась болюча рана, 
Та згадка оживає знов, 
Коли дивлюсь на плід каштана, 
Немов запеченого в кров
[12, 2].
У таких віршах як "Я живу", "Фронтовикам", "Синій цвіт", "Не забувають матері!", "Вибух" порушується проблема вічності й короткочасності існування людини на землі, проводиться паралель між поняттями життя—смерть—безсмертя. Символічним є образ солдатів, загиблих на війні, матері яких чекають на повернення синів, у вірші "Журавлі":
Вийде мати одинока в поле, 
В самотині піде по ріллі, 
Уклоніться жінці сивочолій 
Журавлі — солдати — журавлі
[12, 13].
Велика синівська любов відчувається в кожному рядочку, написаному поетом про матір. І чи то чужі, "закуті в смуток матері", чи рідна "матуся", "ненька", "мама" — у Миколи Павловича знаходяться лише теплі слова, сповнені ніжністю та повагою. І навіть природа схиляється перед жінкою-матір'ю:
І березневе сонце 
Ніжно сідає 
На зморені 
Материнські руки
[12, 50].
У його творчості переважає не голосна декларація, а правдиве й природне відтворення образів звичайних людей різних поколінь: батьків і дітей, дідів і онуків, їхні життєві клопоти в контексті епохи. Тема щастя, його жадання, шляхів досягнення звучить у таких поезіях як "Хурделиця", "Невже це молодість прийшла", "Вітчим", "Зоря" та інших. Для поета щастя приходить тоді, "коли навіки зливаються Щасливі серця в одне!" [11, 48].
Лише людина, пристрасна, сповнена життєвої енергії та творчої наснаги, може ходити "на побачення із зорею" і закликати людей:
Не жалкуй за прожитим — 
За сумним і веселим...
[12, 4].
І лише людина з величезним досвідом за плечима й з незгасимою вірою в краще майбутнє може написати такі рядки:
Та все ж бо є в житті щось найсвятіше, Бо я живу!
[12, 3]
Високохудожні твори поета продовжують радувати шанувальників красного письменника. В серцях його колег він завжди залишиться як яскрава, неординарна особистість, здатна творити справді гарні речі.

Для Тимофія Андрійовича Полякова поезія — це не просто вид мистецтва, це частина самого себе, лірична сповідь його душі, яка іде із серця і виливається у вірші. "Вірші Тимофія Полякова не можна читати спокійно, бо кожен з них пройнятий глибокими душевними почуттями, хвилюючими близькими серцю кожного думками, які відгукуються в душі енергією діяння, радощами чи печалями" [10, 2]. Лише 1994 року вийшла перша і, на жаль, поки що єдина збірка віршів поета "Хай сняться червоні маки". Його твори постійно друкуються в періодичній пресі. У видавництві "Молодь" у його перекладі були видані твори російських письменників П.Павленка і М.Тихонова.
Т.А. Поляков за фахом лікар, тому для нього є дуже важливою проблема збереження людського життя в тяжких умовах сьогодення:
Вируй життя повічно, звідусіль, 
Штурмуй іще незвідані вершини, 
Аби було незлічене весіль, 
І жодної страшної домовини!
[Ю, 10]
Поета турбує доля природи і всього живого на землі, тому він закликає: "Вартуй життя і світ, Людино!" [10, 10]. Йому не байдужа доля висохлої річки, від якої залишився лише один струмок, а колись вона була "гарною річкою і в глибину, і в широчінь" [10, 120]. Така участь судилася багатьом річкам і водоймищам, які не змогли вижити в умовах впливу людської діяльності на при-роду.
Він уважає, що саме людина повинна допомогти природі адаптуватися до нових умов, тому виголошує:
Прокинсь! Хай річка оживає, 
Щоб знов цвіли діброви, луки, 
Засолов'їлися гаї. 
А ми, о, людоньки мої, 
Візьмем лопати, кайла в руки, 
Та й розкопаєм ручаї!
[10, 121]
Пройшовши Велику Вітчизняну війну, Тимофій Андрійович повернувся з неї зраненим інвалідом, маючи за плечима гіркий досвід і страшні спомини, тому щиро бажає, щоб людям не снилися вибухи та клекоти грому, а натомість:
Хай їм сняться лиш маки червоні, Щедре сонце на чистій долоні, Та ще птахи в дзвінкім передзвоні [10, 3].
Поезія Т.Полякова відзначається високою емоційністю, мовним багатством, здатністю відкривати в буденному велике і вічне. З особливою чутливістю він передає різнобарвність почуттів та переживань. Його ліричний герой сповнений любов'ю до навколишнього світу, він постає органічною його частиною, розчиняється в ньому. Картини ^природи є тлом для змалювання певної події, людини, переживань. Завдяки глибокому і пристрасному художньому мисленню поета відбувається органічне поєднання пейзажної й інтимної лірики:
Мальовничий вечір з-за гори встає, Небокрай бузковий стиха вигляда. Там зозуля змовкла, щастя не кує. Не журися, люба, це ще не біда [10, 69].
У таких віршах як "Щораненько стрічаю зорю", "Я тепер не один", "Я дивлюся на зоряне небо", "Коли б я знов тебе зустрів" та багатьох інших поет змальовує прекрасні почуття, які є такими ж природними й невимушеними, як "суцвіття вишень", як "ранок в степу", як квіти і трави.
Народження кохання, його очікування асоціюється в нього із зорею, очі коханої — теж "дві зорі", але вже не ті, "що там вгорі, а, що тут — земні" [10, 48].
Поезія Тимофія Андрійовича різнобарвна, строката, у ній переважають яскраві, сповнені життя кольори: "малинова насолода", "усмішка веселкою заграла", "небокрай бузковий", "стокольорне розквіття", "зоресяйна тиша". Творчому стилю митця властиві своєрідні, оригінальні епітети, такі як "зсолов'їнені гаї", "жовтохолодна скиба місяця".
"Поет віддано шанує землю та її господаря — землероба, по-синівському любить матінку-природу, її красу всеосяжну, безмежну, яка живить, надихає, вабить його до молодих дерзань, захоплень, натхненного та плідного творення. Своєю любов'ю до навколишнього світу він захоплює і нас, його вдячних шанувальників" [10, 1].
Не можна не звернути увагу ще й на таку важливу рису творчості поета, як художня досконалість його творів. За свідченням друзів, Тимофій Поляков не подає до друку жодного свого твору, який ще не задовольняє його вимогливого" сумління. То ж мова його творів барвиста, соковита, по-справжньому народна. Тому вони й читаються легко і западають в душу надовго [10, 2].
У збірці "Хай сняться червоні маки" зібрані вірші різних років написання, різноманітні за своєю тематикою і проблематикою, де уміло поєднується глибока ліричність поезій про кохання з проблемою збереження духовності в добу деморалізації суспільства.

Білоцерківський Микола Омелянович (1928-1971). Народився в селі Свистунівка Сватівського району. По закінченні медичного технікуму працював у с.Містках та Сватовому. 1967 року заочно закінчив Московське театральне училище ім.Б.Щукіна, режисерський факультет. З 1966 року очолював Сватівський районний відділ культури [11, 87].
Сатиричні твори М.Білоцерківського регулярно друкувалися в районній газеті. Найулюбленішими жанрами були жарт і байка. В алегоричній формі він висміював людські вади: зажерливість, жадібність, пихатість, неповагу дітей до батьків. У байці "Крихітка" з атестатом" єдина донька в батьків "скінчила школу з атестатом", але "до вузу іспиту не склала" і "до роботи щось ніяк", а до колгоспу йти не хоче, бо "хіба ж дарма... вчилась в школі". Закінчується твір рядками, актуальними й у наш час:
Ну от і виросла дитина З двома шнурками чорних брів... На жаль вона ще не єдина Сидить на шиї у батьків [11, 89].

Гаренко Олександр Микитович народився 1916 року в Сватовому. Закінчив Луганський педагогічний інститут, учителював у школах Сватівського району [11, 87]. Його вірші здебільшого адресовані дітям. Сповнені світлої радості, безмежної любові до дітей вони написані українською мовою і відрізняються чіткою ритмікою, легко запам'ятовуються. Йому притаманне використання лагідних і пестливих слів: "віконечка", "квіточки", "відерця", "ягідки", "мамуля", "мишеня" та інші. Образи його творів теж неабиякі. Це — їжачок, котик-Мурчик, мама-киця.

Ірха Віктор Семенович народився у Сватовому в 1925 році. За освітою — вчитель історії. Багато років свого життя присвятив журналістській роботі.
Його твори, як прозові, так і віршовані, часто друкуються в газетах [11, 81].
У своїх творах письменник звертається до сюжетів із життя звичайних людей, які дотримуються простих і в той же час високоморальних правил, установлених у суспільстві.
Поруч з цим В.Ірха торкається і космічної тематики, мріючи про Сузір'я Доброти, яке він прагне знайти "поміж космічного загалу". Своє бажання він висловлює в поезії "Мені б Сузір'я Доброти".
Відомий Віктор Семенович також невеличкими сатиричними мініатюрами, які прийшилися читачам до серця.

Кондратенко Олександр Петрович народився 1931 року в Кіровську Луганської області. Понад ЗО років працював позаштатним
кореспондентом газети "Новини Сватівщини" [11, 61]. Зокрема, йому належить історико-документальний нарис "Цілую ваші руки", в якому розповідається про відвідини Сватового Марією Костянтинівною Заньковецькою та Панасом Карповичем Саксаганським.

Павленко Іван Тимофійович народився в 1936 році в Мілуватці. Закінчив школу, курси електрозварювальників, після чого працював на будівництві газопроводу в Башкирії, в колгоспі "Прогрес" у рідному селі. Помер поет у 1982 році. Його твори часто друкувалися в періодичній пресі [11, 14].
У своїй творчості І. Павленко намагався осмислити сенс людського буття, звертаючись до витоків. У вірші "Истоки" поет звернувся до таїни народження, змужніння людини, через призму свого дитинства, проведеного в нерозривній єдності з природою. Багато поезій автор присвятив змалюванню краси свого рідного села — "Село родное", "Зима", "Цветут сады на родине моей". Бережняк Олександр Сергійович народився в 1934 році в Сватовому. Закінчив Київське військове училище, працював у школі, на будівництві. 1975 року переїхав на Урал [11, 47].

Вірші О. Бережняка пройняті безмежним почуттям любові до рідної землі, "родных полей", які для нього "не только земля , а перш за все — "Родина".
Поезія "Последние листья пылают на кленах" присвячена коханій жінці, з якою хочеться втекти на берег річки, "где мирно пасутся дожди" [11, 47].

Розумний Микола Тихонович народився 31 березня 1931 року в Сватовому. Закінчив Харківський державний університет. За фахом — геолог. Пише українською та російською мовами в жанрі сатири та гумору [11, 50].
Його гуморески та байки "Вовк та ягня", "Жертви плюралізму", "Пес Рябко", "Кіт у коморі", "Дебати про зарплату" написані в кращих традиціях народного гумору, письменник також звертається до досвіду корифеїв-байкарів Глібова та Крилова.

Пархоменко Олександр Іванович народився 1921 року. Закінчив педагогічний інститут. Працював викладачем української мови та літератури. Писав українською мовою, переважно для дітей. Він автор надрукованої у видавництві "Донбас" дитячої книжки "Хто любить маму". Його прозові та поетичні твори, байки друкувалися в журналах і газетах. Помер письменник 1987 року [11, 3, 57].

Незважаючи на те, що багато літераторів-сватівчан, такі як М.П. Уманець, М.Н. Щепенко, О.І. Пархоменко, І.Т. Павленко, М.О. Білоцерківський, Ю.М. Маслов, уже пішли з життя, вони залишили міцне підґрунтя для подальшого розвитку та удосконалення літературної діяльності. На зміну відомим письменникам приходять молоді й навіть зовсім юні майстри красного письменства. Вони вносять новий струмінь у творчу майстерню сватівчан, шукають нових шляхів вираження своїх почуттів, намагаються "поетично осмислити навколишній світ, доторкнутися душею і серцем до високого мистецтва" [7, 4].
Продовжує існувати створена 1956 року літературна студія "Світанок", керівник якої, Сергій Іванович Кривоніс, є членом Міжнародної співдружності письменницьких спілок, що об'єднує письменників країн СНД. Кількість студійців увесь час збільшується, що засвідчує все більш зростаючу зацікавленість літературною діяльністю. Найбільш активними членами "Світанку" є Ольга Фоменко, Лідія Соколко, Олександр Кондратенко, Олена Гур'єва, Антоніна Боярська, Сергій Мицик та інші. Значною подією в мистецькому житті Сватівщини став вихід колективної збірки "Світанкові обрії" в 1994 році, авторами якої стали 27 чоловік. Ця книга була своєрідним творчим звітом "Світанку". До неї ввійшли твори вже відомих широким загалам поетів та прозаїків і ще мало знаних літераторів — як сьогоднішніх мешканців району, так і тих, які вже проживають в інших регіонах країни. За висловом М.Щепенка, автори вмістили в цю збірку "часточку своєї творчої праці — душі високі поривання" [11, 3].

Теперішній керівник літературної студії, С.І. Кривоніс, поєднує громадську роботу з творчою. Займаючи посаду головного редактора районної газети "Новини Сватівщини", він також є членом Національної спілки письменників України, автором семи поетичних збірок, численних публікацій у колективних збірниках і журналах Донецька, Луганська, Києва, Москви.
Народився поет 1953 року. Його дитячі роки пройшли в селищі Соснове на Сватівщині. Навчався в ТУ №53 міста Сіверодонецька, після чого працював електрослюсарем у об'єднанні "Азот". По закінченні служби в армії С. Кривоніс навчався в Луганському педінституті імені Тараса Шевченка, працював учителем російської мови та літератури в школі. З 1979 року працював у редакції районної газети "Новини Сватівщини". Тепер Сергій Іванович — головний редактор цього видання.
С.Кривоносу пощастило більше ніж його попередникам, бо він зміг опублікувати декілька своїх поетичних збірок: "Живые голоса", "Пусть любовь оживет", "Цветение вишен", "У чувств моих нежности есть два крыла", книжечки для дітей: "У лягушки нет подушки", "Снится солнышку рассвет". У 1998 році вийшла друком збірка поезій "Родниковая сила любви", яка стала певною мірою підсумком творчої праці поета за останні роки. Вірші С. Кривоноса друкувалися та-кож у колективних збірниках "Поиск", "Горизонти судьбы", "Світанкові обрії", журналах "Радуга", "Донбасе", "Бахмутський шлях".
За висловом Володимира Коломійця, лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка, Сергій Кривоніс — "поет Сосюринської школи" "за настроєм душі". "В силу життєвих обставин, писав досі він російською мовою, але весь колорит його слова насичений і предківською снагою, українським ліризмом" [4, 4]:
Материнскою песней будит меня Синеглазый рассвет Украины [5, 9].
У творчому стилі С.Кривоноса вбачають деякий вплив поезії Сосюри та Єсеніна, мотиви їх "уроків", але можна з упевненістю стверджувати, що вони ведуть до самостійних художніх узагалень. Поет і сам відзначає, що прагне "в стихах по-есенински жить" [5, 19]. Але це бажання гармонійно поєднується з власними літературними здобутками, тому можна впевнено говорити про самобутню художню манеру письма поета. "Відчуття й розуміння того, що в російський поезії 20-го віку зробив Єсенін, а в українській (після Олеся) Сосюра — живить і наснажує творчий потенціал сучасного лірика" [4, 5].
Поезії Сергія Кривоноса притаманне гостре відчуття часу. Зіркий погляд поета знаходить у буденності відблиски справжніх духовних цінностей, подих вічного, неперехідного. Образний світ у нього мальовничий, багатий предметними реаліями. Поет любить спинятися на звичайних, непримітних речах і явищах, які стають свіжими і влучними узагальненнями. У звичайному бродязі Колюшке з одноіменного вірша, який "сквозь толщу лет прошел сюда из нищей блоковской России", і за яким "бегают с надеждой... голодные вокзальные собаки", автор помічає "глаза сиротские", а в них увесь той біль і горе, що випали на долю цієї людини [5, 21].
З особливою інтимністю і тонкістю звертається Сергій Кривоніс до проблеми шлюбних відносин, розлучення та становища дитини в сім'ї, яка розпалася, в таких віршах, як "Катерина", "Случайная встреча", "Мой сын меня не повторит...", "После развода", "Смоет время дождями косыми...", "Когда ты вся оледенела..." та інших.
У вірші "Мой сын меня не повторит..." страшним болем відлунює в серці ліричного героя те, що його син "неосознанное "папа"... двум мужчинам говорит". Він намагається безрезультатно втішити себе, говорячи:
На фоне чьих-то безотцовщин Богатый человек мой сын... [5, 96].
Але ж чому такі батьки відчувають себе винними?
Вот говорят — сыны богаты, А мы, как нищие, стоим [5, 96].
Поезія стала для С.Кривоноса духовним прихистком, рятунком і в той же час — самоствердженням. Вона відзначається витонченою ритмомелодикою, яка відтворює різноманітні зміни настоїв і почуттів. Високоемоційні вірші Сергія Івановича сповнені глибокою ліричністю, здатністю відкривати у звичайному велике й вічне. Лише людина з образним відчуттям дійсності може порівнювати молоко з чумацьким шляхом:
Доит коров тетя Маша под вечер И улыбается хитро: Чуть наклонившись, вливается Млечный В рядом стоящее с нею ведро [5, 76, 77].
У цих рядках відчувається космічність мислення поета, неосяжність його фантазії.
У коло тематичних інтересів С.Кривоноса входить і проблема підростаючого покоління, виховання в умовах європеїзації суспільства та змінах в духовному житті та світобаченні нації. Його погляд звертається до дітей, яких "удавить ничем нельзя сейчас" [5, 76]. Не залишається поза увагою Сергія Івановича й так звана "проза життя". У вірші "Город к ночной темноте приготовился..." з болем говориться про маленьку дівчинку, яка на зупинці "пьяного держит отца" [5, 105]. І вже глибочезна прірва розділяє батька і доньку, яка навряд чи коли зникне:
Взвизгнул автобус.
Схватился за поручень
Пьяный отец с сигаретой во рту.
Ищет глазами он дочку беспомощно
И натыкается на пустоту...
[5, 106].
"Мрійник за суттю своею, Сергій Кривоніс тремко відчуває природу, гармонійно малює її чистим, акварельним словом" [4, 4]. У його ліриці внутрішній світ людини й природи неподільний, органічно сплетений емоційно й психологічно. Хоча й переважає особистісне начало, але воно настільки поріднилося з красою світу, природи, її розмаїттям, яке є для поета побудником естетичної чутливості, джерелом емоційної наснаги. Тому ліричний герой постає гар-монійною частиною природи, розчиняється в ній. Пейзажна лірика тісно переплітається з інтимною і виступає єдиною неподільною єдністю, згустком почуттів і переживань поета. Ця тен-денція виразно простежується в таких віршах, як "С талым снегом унеслась зима", "Рассвет туманится над миром", "Неторопливо ветер дул", "Когда обреченные листья промокнут" та багатьох інших.
С.І. Кривоніс часто у своїх віршах подумки повертається до дитинства, до пори "мальчишеских лет", коли він слухав фронтові розповіді батька і війна в нього "больно входила". Можливо тому торкається у своїй творчості поет і відголосків війни, але не лише тієї далекої, Великої Вітчизняної, а й зовсім недавньої — Афганської. Мати призовника у вірші "Уморили дела кулинарные..." дуже турбується про долю свого сина, який іде до армії. Невесела мати з тривогою думає: Вдруг опять кто-то "высший" страну Как втянули когда-то в афганскую, В сумасбродную втянет войну [5, 111].
У кожній війні, у кожній битві "есть острая боль, особенная боль, которая зовется материнской" [13, 30]. Саме тому автор у своему вірші "В любой войне, в сражении любом" закликає:
Не добавляйте боли матерям: У них ее достаточно с избытком [5, 31].
Тематико-проблемний діапазон поезії С.І. Кривоноса розширюють сатиричні та гумористичні твори ("Рассказ Васи Стреблянского о покупке плавок", "Берут коров собаки на испуг...", "Дед Матвей", "Лет сорок у Ивана за плечами...", "Поддевая друг друга не грубо...", "Еще подсвечен небосклон багрянцем..." та інші). Його гумор не різкий, не образливий, а зовсім навпаки — по-дружньому теплий і недошкульний. Автор з великою симпатією ставиться до тих героїв, яких зображує, жартує з них і з самого себе. Дві невеличкі збірки — "У лягушки нет подушки" та "Снится солнышку рассвет" — Сергій Кривоніс створив для найменших своїх читачів — дітей. Щоб краще зрозуміти світоглядні позиції С.І.Кривоноса, ми звернулися до нього із запитаннями й отримали вичерпні відповіді:
  • 1. Що означає для митця, у Вашому розумінні, поняття рідний край?
    "Найголовніше в цьому понятті, на мій погляд, духовний зв'язок, ті невидимі ниточки, якими з перших днів, перших кроків густо переплетені душа й серце людини й розірвати які неспроможні ні час, ні життєві обставиш, котрі інколи бувають і жорсткими. Ці ниточки стають чимось на зразок капілярів, що живлять наше світовідчуття і дають ту наснагу, без якої не можливе розкріпачене, широке, розлоге відображення світу у творах" [6, 1].
  • 2. Яке значення у творчій долі письменника має життєвий досвід?
    "Життєвий досвід, поза всяких сумнівів, впливає і, як правило, позитивно, на творчість. Спілкування, зустрічі, робота, виступи, поїздки — це все маленькі краплиночки, які зливаються в широку ріку творчого процесу. Кожна людина — то цілий світ. То ж чим більше "світів" пізнаєш, тим і сам стаєш багатшим. Є досвід, звичайно, і негативний, та творець на те і є творцем, щоб з усього набутого, побаченого, почутого відібрати те, що слугувало б утвердженню добра та краси" [6, 1].
  • 3. Ваша думка про сучасний літературний процес в Україні.
    "Україна завжди славилася своїми неповторними талантами. Чимало їх і нині. На жаль, зруйнована система книговидання та книгорозповсюдження позбавила читачів можливості слідкувати за літературним процесом, знайомитись з новими творами відомих майстрів, відкривати нові імена. Навіть самі письменники нерідко мало знають один про одного. Це не може не гальмувати літературний процес, хоча, звичайно, зупинити його не може. Про твори справді талановиті читачі все рівно дізнаються і читають їх залюбки. Це стосується таких поетів, як Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Леонід Вишеславський (російськомовний поет), Володимир Коломієць, Борис Олійник та інші" [6, 1].
  • 4. Кого з письменників Луганщини ви читаєте найчастіше?
    "Намагаюся читати твори всіх письменників, але найчастіше в полі зору — Григорій Половинко, Андрій Медведенко, Тетяна Дейнегіна, Олекса Неживий, Іван Низовий, Микола Ночовний, Леонід Стрельник, Генадій Довнар" [6, 2]-

    Ще одна поетеса, твори якої вміщені в збірці "Світанкові обрії", — Лідія Василівна Соколко — народилася 1953 року в с. Первомайське Сватівського району. За спеціальністю вона худож-ник-педагог. Навчалася в Харківських училищах — поліграфії та художньому. Нині працює у Сватівській районній школі мистецтв. Л. Соколко часто друкується в районній пресі, а також у ко-лективних збірках "Світанкові обрії", "Слобожанський первоцвіт", "Недике поле", "Оберіг надії"'.
    її глибоко ліричні поезії привертають до себе увагу своєю невимушеністю, багатством художніх деталей. Поетеса у своїй творчості намагається передати власне світовідчуття, змалювати навколишній світ таким, як вона його бачить: різнобарвним, сповненим романтикою і буянням природи. Природа у віршах Лідії Василівни постає одухотвореною істотою, життя якої тісно пов'язане з її власним:
    Мой за день утомленный взгляд На небосклоне отдыхает, Где тучка сонная вздыхает И стелит солнышку закат [11, 5].
    Вірш "Хлібодарна земля" Л. Соколко присвятила своїй рідній Сватівщині, яку поетеса називає "рідною матір'ю", і яка в її бурхливій уяві "неначе пишна черешня розквітла" [8, 33].

    Олена Михайлівна Гур'єва, 1968 року народження, закінчила Сватівську середню школу №7, потім Лисичанське педучилище, заочне відділення Луганського педагогічного інституту. Зараз працює в школі №7 учителем початкових класів.
    Поезії Олени Гур'євої притаманні різноманітні переливи інтимних почуттів. Кількома влучними словами поетеса може "одним рывком на лист бумаги город бросить", розмалювати весь світ віршами, її творчому стилеві притаманне використання оригінальних метафоричних висловів: "мороз расписался на первой декабрьской странице", "... весь мир стихами разрисую" [11, 33]. Образ сонця є домінуючим у творчості О. Гур'євої, символізуючи оновлення, радість і кохання, хоча іноді можемо зустріти вислови "охрипшее солнце", "солнце в три обхвата". У вірші "Какое утро!" сонце змальовується "как неуклюжий сонный рыжий кот", який "у крылечка жмется виновато" або "жалобно мурлычет у ворот". З невимушеністю і пристрастю митця вона запевняє: Еще мгновение, и уже я слышу, Как утро растворилось за окном [11, 34].

    Ольга Василівна Фоменко народилася в 1955 році Закінчила середню школу, механічно-технологічний технікум, Східноукраїнський університет. Працює головним бухгалтером центральної районної аптеки №79. Заочно навчається в Харківському фінансово-еко-номічному інституті. Вірші друкувалися в колективних збірках "Світанкові обрії", "Слобожанський первоцвіт", "Оберіг надії".
    Для Ольги Фоменко написання віршів — це не просто захоплення, це — життєва необхідність. Вона переливає оточуючий світ у поетичні рядки, які примушують читача хвилюватися і радіти разом з нею. У вірші "Это было как спасенье..." поетеса говорить:
    Это было, как спасенье — День рождения стихов [11, 55].
    Вірш "Як багато не сказано мамі..." присвячений світлій пам'яті матері, яка так несподівано померла, а всім здається, "... що мама вийшла до сусідки, а може по хліб" [9, ЗО].

    Володимир Дмитрович Петрушенко народився 1953 року. Закінчив ПТУ, Луганський педінститут. Працював слюсарем у Томську, вчителем у школах Сватівського району. Тепер працює учителем у Рубіжному.
    Вірш "Отцовские ботинки" висвітлює одвічне прагнення дітей стати такими ж дорослими, як і батьки.
    Герой вірша кожного місяця помічав свій зріст і дуже пишався тим, "...что вот отца догнал, Его ботинки мне малы и узки" [11, 36]. Але він весь час забував, що батько відморозив пальці ніг під Курськом.
    Уже давно я вышел в мужики, 
    Лежат в альбоме детства фотоснимки.., 
    Но малые отцовские ботинки 
    Всегда, всю жизнь мне будут велики
    [11, 36].
    У своїй поезії "Копна" автор запитує: "Поэзии в копне?" І тут же й відповідає "Да никакой". Дехто бачить у ній лише траву або звичайну солому — корм для корови. Але коли вночі, вдихнувши пахощі сіна, лягти на нього, то можна почути й дзвін коси, а коли "раскинуть руки — небо обнимаешь. И мир тебе понятен одному" [11; 37].

    Ще один член студії "Світанок", твори якого вміщені в збірці, — Сергій Мицик — одночасно є і художником і поетом.
    Він поєднав у своїх віршах чіткість пера й широкий розмах пензля.

    Також привертають до себе увагу твори Ігоря Яценка, Андрія Кравцова, Леоніда Верцуна, Світлани Краснової та інших поетів.

    З нагоди 45-річчя літературної студії "Світанок" у видавництві "Світлиця" в 2002 році вийшла ще одна колективна збірка сватівських літераторів "Оберіг надії". Вона складається з двох циклів — "Цілюща криниця добра" (твори написані українською мовою) та "Земля, согретая любовью" (твори написані російською мовою). Знаменним є те, що до збірки ввійшла поезія як "доросла", так і "дитяча". "У цій збірці... представлена творчість нині діючих поетів, прозаїків, поетів-піснярів. Серед них — люди різні за фахом, уподобаннями, інтересами і нахилами, за досягнутим рівнем творчості. Але об'єднує їх не лише література, їх єднає і палка любов до рідного краю, до куточка землі, де народилися, проживають, працюють. І ця любов яскраво простежується у творах, написаних від душі і щирого серця" [9, 4].
    У збірці "Оберіг надії" вміщені поезії Володимира Володимировича Просіна — голови Сватівської райдержадміністрації.

    Народився В.Просін у жовтні 1953 року в Сватовому. Закінчив історичний факультет Харківського державного університету, а також факультет журналістики Київської вищої партійної школи. Член НСЖУ. Двадцять років він пропрацював у газеті "Новини Сватівщини". З 1984 року очолював колектив газети. "За роки його роботи багато було цікавого. Читачам запали в душу матеріали експедиції "Наша річка — наша турбота", рейди за участю журналістів, випуски додатку "Сваха" та інше" [2, 3].
    Не випадково газета була визнана кращою в Україні серед міськрайонних. А її редактор був удостоєний почесного звання заслужений журналіст України і впродовж декількох років очолював обласну журналістську організацію. З 1994 року В.В.Просін займає теперішню посаду. Всі свої зусилля скеровує на поліпшення життя і добробуту сватів-чан. Його життєве кредо говорить саме за себе: "Розумію, що у владі тимчасово, у Сватовому — назавжди" [9, 33]. Твори В.Просіна як поетичні, так і прозові часто друкуються в періодичних виданнях, а також у колективних збірках.
    У вірші "Моя Україна" поет пристрасно звертається до своєї Батьківщини, яка пройшла крізь поневіряння, яку "знесилену несли за небокрай, у чорні хмари" [9, 33], "життєдайний водограй" якої обернувся на чортополох. Але незважаючи на всі негаразди, на величезний супротив, він вірить у краще майбутнє своєї держави, закликає її:
    Пірнай в життя, в любов пірнай, За тебе Богу я молюся [9, 34].
    Перу Володимира Просіна належить широкознана пісня, покладена на музику ще одного члена студії "Світанок" — В'ячеслава Ромашкіна "Платье в красненький горошек". Прийшлися до серця сватівчанам й інші пісні, такі як "Благая вість — наш Благовіст", "Кохане місто" та інші.

    Ще один поет-пісняр, вірші якого вміщені в збірці, — Сергій Миколайович Зятев — народився у 1959 році в Малоолександрівці сусіднього Троїцького району. Після школи працював на шахті. Закінчив Перевальське ПТУ №79, курси водіїв автотранспорту, Луганський педагогічний інститут. Нині директор Свистунівської СШ, заслужений артист Слобожанщини. Щодня по сватівському радіо лунає гімн Слобожанщини, написаний ним. Інша його пісня теж стала гімном, але вже для українських військових моряків з далекого Очакова. А пісня "Захолустье" стала вже "народною" і дуже популярною далеко за межами району.

    Антоніна Павлівна Боярська народилася в Оборотнівці на Сватівщині. Жила й навчалася в Забайкаллі. У Сватовому працювала бухгалтером в установах міста. Пише вірші й пісні, багато років є членом студії "Світанок", заслужена артистка Слобожанщини. В 1995 році вийшла її збірка пісень на вірші місцевих поетів "Струни серця", а 1999 року — збірка поезій "У родного порога", її твори публікуються в місцевій пресі та в журналі "Бахмутський шлях".

    Наталія Вікторівна Розумна народилася у Сватовому в 1973 році. По закінченні СШ №8 вона вступила на факультет української філології Луганського державного педінституту імені Тараса Шевченка. Отримавши диплом вчителя української мови та літератури, почала працювати в редакції газети "Новини Сватівщини". Завідувала відділом листів, згодом очолила і відділ місцевого радіомовлення. З лютого 2000 року генеральний директор Сватівської районної редакції радіомовлення. Перша газетна публікація віршів відбулася в 1985 році.
    В одному зі своїх віршів — "Осіння пастораль" — поетеса намагається відтворити всю чарівність світу, його багатство й різнобарвність. Вана захоплено пише:
    Чарівниця Вселенська змішала всі фарби На мольберті Землі — скільки тут кольорів! І милуються ними, в клювах коси туманів тримаючи, Невеселі ключі відлітаючих в вирій птахів [8, 26].
    Вірш сповнений світлого суму за швидкоминаючим літом, але віра в те, що скоро прийде весна, надає наснаги і радості, що скоро "воскресне пурпурово-зелена трави заметіль" [9, 26].

    Андрій Крюков, молодий поет-початківець, народився 9 серпня 1981 року в Сватовому. По закінченні школи в 1998 році вступив до Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка на історичний факультет, де і зараз заочно навчається. З 1998 по 2001 рік працював учителем. З 2000 року відповідальний секретар міськрайонної газети "Новини Сватівщини". З 1998 року Андрій — член літературної студії "Світанок", а з 2001 року — її секретар. З жовтня 2000 року він очолює дитячо-юнацьку літературну студію "Поетичні промені".
    У вірші "Ми вечора осіннього печаль..." поет розмірковує про подальшу долю після закінчення школи, коли разом з друзями піде по "незвіданих стежках" "світанок зустрічать". Він упевнений, що куди б не занесли життєві обставини, "... батьківського дому рідний дах родинне зберігатиме тепло" [9, 49].
    У збірці також уміщені вірші юних поетів, які тільки роблять свої перші кроки в царині поезії, таких, як Пескова Катерина, Тарануха Ліза, Ракитіна Оксана, Михальська Олена, Агафонова Олена.
    Було б несправедливим не згадати імена тих людей, які жили й творили на Сватівщині, але за якихось причин зараз мешкають в інших містах. Це такі як Олександр Бережняк, котрий проживає на Уралі, Володимир Пет-рушенко, який учителює в Рубіжному, Станіслав Лосев, видавець з Кремінного, Олена Матушек, яка живе й працює в Харкові. Всі вони залишили помітний слід у мистецькому житті Сватівщини.

    Олена Юріївна Матушек (Супрун) народилася 31 грудня 1971 року в Мілуватці Сватівського району. Там і закінчила в 1989 році середню школу. З 1990 по 1995 рік — студентка Харківського державного університету, а з 1995 по 1998 рік — аспірантка кафедри української літератури. У червні 1999 року вона захистила дисертацію з теми "Символіка богородиці в метатексті барокової літератури" і працює старшим викладачем цієї ж кафедри.

    Станіслав Лосев видав книжку оповідань "Ягода — малина", ряд інших.

    Вийшли в світ книжки поезій Володимира Петрушенка — "Монологи сердца", Олександра Бережняка — "Степь".
    Сватівська студія "Світанок" тісно взаємодіє з літературними угрупуваннями інших міст. Сергій Кривоніс та Іван Павленко отримали премію "Бориса Горбатова", яка була їм вручена в місті Сєвєродонецьку.
    При Сватівський школі №2 діє дитяча літературна студія "Поетичні промені", до складу якої входить 15 чоловік. Очолює "Поетичні промені" Андрій Крюков.
    Поповнюють літературний цех школярі, діти, котрі з незапрограмо-ваною безпосередністю та щирістю пишуть свої вірші "не для почестей, а для души", їхнє невимушене світобачення, прагнення по-своєму поглянути на навколишній світ також відчутні в хай непрофесійних, хай дещо невпевнених, але в западаючих у душу рядках:
    В нас віра в краще ясно ожива І в майбуття прекрасне вірим ми! [7, 6].
    Так написала в одному з віршів учениця школи №6 Олена Шубіна. І цей оптимізм, віра в краще відчутні в поетичних спробах юних поетів навіть тоді, коли вони пишуть про щось не дуже радісне або навіть сумне. "Молодості притаманний оптимізм, і добре, що юні сватівчани виходять на широку життєву дорогу з надією та світлими думками", — пише Сергій Кривоніс [7, 38].
    Чи стане хто з них професійним поетом, покаже час, але, безперечно, творча "жилка" в багатьох з них є, що, звісно, не може не радувати. "Заглиблюючись у прекрасне, молодь засвідчує своє бажання вчитися добру" [7, 38].
    Небайдужа їм доля рідного краю, доля землі, на якій народилися, на якій набирають творчої сили. І не випадковими є рядки, написані Оленою Молчановою з Оборотнівської середньої шко-ли:
    Хай світить сонечко надії, А ти лети на крилах мрії До світлого, щасливого життя, Моя єдиная земля... [7, 38].
    У травні 1998 року у Сватовому був проведений перший дитячий фестиваль поезії, присвячений пам'яті поета-земляка Миколи Уманця. Конкурс проводився в двох номінаціях: виконання творів Миколи Уманця (художнє читання) та виконання власних віршів. З великою цікавістю взяли участь у поетичному фестивалі не лише юні сватівчани, а й школярі з багатьох сіл району, що засвідчило широкий діапазон творчих зацікавлень та любові до мистецтва.
    Велику роботу по підготовці заходу провів районний відділ освіти. Дбали про проведення фестивалю на належному рівні працівники культури. Звичайно, не залишилися осторонь члени літературної студії "Світанок", котрі уважно ознайомилися з усіма власноручно написаними творами школярів і визначили кращих, будучи членами журі.
    Переможців нагородили грошовими преміями, котрі вручив голова райдержадміністрації В.Просін. Він щиро привітав усіх учасників фестивалю з неординарною подією в культурному житті. За матеріалами цього конкурсу була випущена поетична збірка юних авторів з промовистою назвою "Передчуття весни", в якій вміщені вірші переможців фестивалю поезії.
    А вже в жовтні 1998 року був проведений другий поетичний фестиваль, котрий пройшов на районній сцені Центру культури та дозвілля "Сватова Лучка" і носив назву "Проба пера".
    Перед журі було поставлене нелегке завдання. Участь у конкурсі взяли вже сорок юних поетів, а в першому фестивалі змагалися лише двадцять учасників.
    Дуже відрадний факт цього фестивалю був і в тому, що була широко представлена "географія" району. Якщо в попередньому брали участь здебільшого учні міських шкіл, то в другому фестивалі активну участь взяли й сільські школи: Петрівська СШ, Рудівська ПСШ, Нижньодуванська СШ, Свистунівська СШ.
    Позитивним є те, що ці конкурси-фестивалі стали традиційними і проводяться щороку, залучають до себе все більшу кількість юних дарувань. У 2000 році учасниками фестивалю стали 78 учнів.
    Поетам-початківцям притаманний оптимізм, любов до рідного краю, впевненість у щасливому майбутньому. Не можна залишити поза увагою той факт, що "молоде покоління", на відміну від "старшого", все більше звертається до невичерпних багатств української мови в своїй творчості.
    Отже, з вищенаведеного ще не час робити ґрунтовні висновки. Бо поза увагою залишився великий масив творів і письменників, які головним чином розпочали свою творчу діяльність недавно і твори яких ще не здобули достатнього поширення. Це переважно молодша, активно діюча частина митців Сватівщини, які живуть проблемами нашого часу. Основна увага в дослідженні була приділена творчості відомих поетів і письменників, таких, як М.Щепенко, М. Уманець, Т. Поляков, С. Кривоніс, М. Мащенко та інші.
    Проте про згадуваних письменників можна зробити окремі висновки, які свідчать про безпосередню активну участь сватівчан у загальному літературному процесі України, про їхній зв'язок з загальноукраїнським літературним життям, його драматизмом і труднощами.
    Микола Павлович Мащенко, знаний в усьому світі як видатний кінорежисер, постає перед нами з іншого боку — як письменник, автор багатьох новел та оповідань.
    Заслуговує на увагу подвижницька діяльність М.Щепенка, С.Кривоноса, В.Просіна та багатьох інших поетів і прозаїків, які своєю творчістю прославили рідний край, дали поштовх для подальшого розвитку літературно-мистецького процесу на Сватівщині та за її межами.
    Багато обставин гальмували поступальний рух літературної діяльності, обмежували творчі прагнення авторів, тамували їхні мистецькі поривання. І правий був І.М. Білогуб, наголошуючи, що "... багато цінностей з того культурного шару, що спотворюється і напластовується в народі віками і десятиліттями розвіюється, вивітрюється, не збагативши цілі покоління людей умом-розумом, духовністю, культурою" [1, 3]. Та все ж таки, обминаючи всі перешкоди, талановиті митці краю спромоглися досягти високого рівня у своїй художній діяльності, піднесли розвиток регіональної літератури до рівня національної.
    Літературно-мистецький процес на Сватівщині є невід'ємною частиною культурного життя України, непересічним явищем в загальнонаціональній літературі.

    Примітки
    1. Білогуб І.М. Літературно-краєзнавча Луганщина: 4.2. — Луганськ, 1994. — 102 с.
    2. Диченсков М.П. Методические указания студенту-заочнику к изучению литературно-краеведческих материалов. — Луганск, 1964. — 43 с.
    3. Єненко Ю. Щедрі ужинки Миколи Щепенка // Бахмутський шлях. — 1995. — №5-6. — С.80.
    4. Коломієць В. Поет Сосюринської школи / Кривонос С. Родниковая сила любви: Лирика. — Луганск, 1998. — С.3-6.
    5. Кривонос С Живые голоса: Стихи. — Донецк, 1988. — 31 с.
    6. Лист Сергія Кривоноса. Особистий архів Коцур Н.В.
    7. Межа тисячоліть: Вірші школярів Сватівщини (підсумки четвертого районного поетичного конкурсу-фестивалю "Слобожанщина — любов моя"). — Сватове, 2000. — 39 с.
    8. Недике поле. Випуск перший. Поетична творчість членів літстудії — клубу їм. А.М.Чернявського / За ред. І.ДЛизового — Луганськ, 1998. — 72 с.
    9. Оберіг надії: збірка поезій літераторів Сватівщини. — Луганськ, 2002. — 92 с.
    10. Поляков Т. Хай сняться червоні маки: Вірші. — Сватове, 1994. — 163 с.
    11. Світанкові обрії: Літературна творчість сватівчан. — Сватове, 1994. — 108 с.
    12. Уманець М. Не жалкуй за прожитим: Вірші. — Луганськ, 1991. — 163 с.

    Наталія Коцур Сватове
    Бахмутський шлях №1-2 2003



  • Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

    Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22