Сайт города
СВАТОВО




Найдавніша історія земель Сватівщини



Нариси з історії Сватівщини

Сватове (Сватова Лучка, Сватова-пристань, Ново-Катеринославль) – місто районного підпорядкування в Луганської області. В усі часи територія Сватівського району виконувала важливі транзитні функції.

Територія сучасної Сватівщини є складовою частиною Слобожанщини. На Сватівщині жило в давнину багато племен і народів. Територія Сватівського району була заселена людиною сучасного типу ще в епоху мезоліту (середньокам’яний вік) (ХІІІ-VІ тисячоліття до нашої ери), про що свідчать знахідки в 1978 році (під час будівництва робочими з Польської Народної Республіки газопроводу «Союз») кремнієвих виробів на крейдяних височинах біля селища Сосновий Сватівської міської ради.

На території району люди жили в період енеоліту (мідно-кам’яний вік) (ІІІ тисячоліття до нашої ери) та бронзового віку (ІІ –І тисячоліття до нашої ери). Через цю степову і лісостепову територію проходило переселення кочових народів з Азії до Європи.

У Х столітті до нашої ери - ХІ столітті нашої ери через ці землі пройшли: кіммерійці, скіфи, сармати, алани, гуни, авари, болгари, угорці, хозари, печеніги, половці. Особливо цей рух був жвавим у IV столітті нашої ери під час так званого «Великого переселення народів».

В 882 році виникла держава Київська Русь. А вже в 884 році правитель цієї держави київський князь Олег підкорив своїй владі землі східнослов’янського племені сіверян. Ще з VІІ століття це плем’я жило, в основному, на лівому березі Дніпра, а також в басейнах річок Десна, Сейм, Сула. Крім того, сіверяни займали і невелику частину правобережжя Дніпра. Сіверяни раніше були під владою Хозарського каганату.

Таким чином, з того часу територія майбутньої Слобожанщини стала південно-східним прикордонням Київської Русі.

У ХІ столітті на території племені сіверян виникло Чернігівсько-Сіверське князівство. Воно вело постійні війни з половцями, які кочували на території сучасної Сватівщини.

Саме на Слобожанщині у травні 1185 року відбувся бій з половцями князя Новгород-Сіверського Ігоря Святославовича, описаний в знаменитому давньоруському поетичному творі ХІІ століття «Слово о полку Ігоревим». На той час в степах Слобожанщини не було постійного населення, але й зовсім безлюдними вони теж не були.

Повністю ці землі обезлюднили лише в жовтні 1239 року, коли монголо-татарське військо на чолі з ханом Батиєм розгромило Чернігово-Сіверське князівство. Зазначене князівство перебувало в той час під протекторатом князя Михайла Всеволодовича Чернігівського. Хан Батий заснував державу Золота Орда.

Таким чином, у XIIІ-ХVІ століттях Слобожанщина являла собою так зване спустошене «Дике поле», що спочатку увійшло до складу Золотої Орди. В середині ХV століття від Золотої Орди відокремилося Кримське ханство. В 1475 році Крим захопили турки і кримський хан Менглі-Гірей став васалом турецького султана. Починаючи з 1469 і аж до 1769 року землі України спустошувалися набігами військових загонів Кримського ханства. На Лівобережній Україні кримські татари доходили до річки Десна. Головною метою цих набігів було захоплення «ясира» (тобто полонених), котрих гнали в Крим і продавали в рабство в різні країни Азії і Європи. З ХVІІ століття до цих набігів долучилися й ногайські татари, що потрапили в той час під владу кримського хана.

Заселення Слобожанщини слов’янами знов розпочалося лише у першій половині XVII столітті, особливо під час національно-визвольної війни українського народу 1648-1654 років під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої (Польщі). Православні українські козаки і селяни Правобережної України, на яких чинили національний, економічний і релігійний тиск польська шляхта та католицька і греко-католицька церкви стали масово залишати рідні землі. Найбільш великий потік переселенців на Слобожанщину пішов після поразки військ Хмельницького в битві під Берестечком у червні 1651 року. Переселялися на ці вільні землі й вихідці з Росії.

Поселення, що тоді виникали, називалися «слободами». Слобода - це поселення, жителі якого тимчасово звільнялися від державних повинностей (назва «слобода» походить від «свобода», тобто «свободне поселення»). В той же час звільнення від державних і феодальних повинностей, як правило, не було повним. Характер пільг змінювався та залежав від часу і місця. Звідси і назва «Слобожанщина» або «Слобідська Україна».

Населення слобод складалося з козаків та селян. Козаки несли військову службу і були привілейованою верствою населення. Селяни були ж вільними хліборобами (сплачували лише податки в царську скарбницю й спочатку могли вільно переселятися з місця на місце). Але процес закріпачення селян козацькою старшиною розпочався з часом і на Слобожанщині. Та він ніколи не досягав того рівня особистої неволі і експлуатації, як на Правобережній Україні і Гетьманщині.

Серед заснованих тоді населених пунктів було і м.Харків, яке заснували українці близько 1654 року. В 1668 році вже існував Харківський слобідський козачий полк. Крім того, в 1650-1660-х рр. виникли також Острогозький, Сумський, Охтирський слобідські козачі полки. В той же час дата заснування Ізюмського полку є спірною: в 1651 або в 1685 рр.

Особливістю Слобідської України, порівняно з Гетьманщиною, була, по-перше, практика довічного обрання полковників і сотників. Полковники були наділені військовими, судовими і адміністративно-розпорядчими повноваженнями. Мали право розподіляти землю, видавати від свого імені грамоти-розпорядження.

Друга особливість Слобожанщини - відсутність єдиного козацького уряду і, відповідно, гетьманської влади. Кожний полк управлявся окремо своєю старшиною, і саме до неї в разі потреби зверталися царські урядовці.

Слобожанщина ніколи не підпорядковувалася Гетьманщині – Слобожанщиною завжди керувала російська влада. Слобожанські полки виконували роль так би мовити заслону, який не давав кримським і ногайським татарам та туркам безперешкодно нападати на землі Росії і України.

Козацький уряд Богдана Хмельницького не дуже прихильно ставився до заселення українськими козаками «Дикого поля» (Слобожанщини) і не заохочував процес переселення, бо таким чином Гетьманщина втрачала воїнів, які були потрібні їй для продовження затяжної кровопролитної війни з Польщею. Хмельницькому постійно потрібно було поповнення у козацьке військо, людські ресурси України тоді вже почали вичерпуватися. Уряд Гетьманщини намагався приєднати Слобожанщину до себе, але Московське царство було проти цього: В 1679 році гетьман Лівобережної України Іван Самойлович направив в Малоросійський приказ до Москви своїх посланців (значкового військового товариша Івана Мазепу і свого племінника - гадяцького полковника Михайла Самойловича) з проханням перевести слобідські козацькі полки під його управління, але отримав категоричну відмову.

З вищезазначеним колонізаційним рухом українських козаків в «Дике поле» пов’язане і заснування нашого міста Сватового, що знаходиться на річці Красній. Сама р.Красна вперше згадується у 1627 році в «Книге Большому Чертежу», складеній у Розрядному приказі в Москві. Назва р.Красна також є і в «Отписке воеводы князя Якова Долгорукого 1700 года». Слобода Сватова Лучка (також в перші роки існування слободи в документах використовували і другу її назву – Сватова-пристань) була заснована на р. Сваха (старе русло р. Красна, з часом це русло пересохло), біля татарської Кальміуської сакми (шляху, по якому кримські татари робили набіги на українські і російські землі).

Першим, близько 1660 року, на місці майбутньої Сватови Лучки поставив свою пасіку житель слободи Радьковка Харківського слобідського козачого полку Павло Дябченко. Це і є засновник нашого міста. Потім, близько 1670 року, жителі слободи Сеньковка Харківського слобідського козачого полку Ігнат Константиненко і Іван Степаненко також поставили тут свої пасіки. Про це збереглися відомості в історичних джерелах. Між козаками Ізюмського слобідського козачого полку і донськими козаками розпочався конфлікт. Причиною конфлікту стало те, що донські козаки почали захоплювати землі по р. Красна та по р.Жеребець. Відомості про цей конфлікт дійшли до царя Петра І. Цар вирішив спір на користь ізюмських козаків.

У грамоті царя Петра І від 14 жовтня 1704 року зазначено: «от того села (Красного) вверх против речки Красной Изюмского полка козаков разных городов в Сватове-пристани пасека Сеньковских жителей Игната Константиненка и Ивана Степаненка; по сказке их, они тою пасекою владеют лет 30 и больше. Пасека Радьковского жителя Павла Дябченка, а по сказке его, тою пасекою владеет лет 40 и больше».

В той же грамоте прописана отписка воеводы князя Якова Долгорукого 1700 года следующего содержания: «велено по челобитью Изюмского полка старшины и козаков, на реке Красной, с верховья вниз, по обе стороны, до Кабаньего брода и по Хариной и по Дуванной и по иным долинам, которые в ту речку Красную тянут, и по реке Жеребцу, с верховья до устья правою стороною, пасеками и лесками и сенными покосами и рыбными ловлями и всякими угодьями владеть и на тех речках Красной и Жеребце Изюмского полка старшине и козакам, кто похочет, слободами и дворами строиться велеть и служить им Изюмскому полку в козаках по-прежнему, а о справке тех речек Красной и Жеребца со всеми угодьями, им, старшинам и козакам, бить челом Нам, Великому Государю, на Москве». Митрополит Філарет (Гумілевський Д.Г.) писав в 1852 році в «Історико-статистическом описании Харьковской епархии»: «Таким образом, первое поселение Сватовой Пристани, или Лучки, начавшееся заведением пасек, началось около 1665-1675 г. Умножение же населения Сватовой Пристани совершилось с 1700 года, что увидим и по причту первого храма Сватовой.

По местному преданию, первый поселенец основался на правом берегу реки Красной на устье речки, называемой ныне Свахою, а другие заняли место за версту выше по реке Красной к северу. Старший по летам и уважению был сватом таковому же поселенцу второй местности. Последнему принадлежал луговой сенокос на левом берегу реки Красной и это место сделалось потом центром слободы. Таким образом, по свату, первому поселенцу луга, произошло название слободы Сватовой Лучки, и речка, орошавшая луг, названа Свахой.

По местному же преданию, население Сватовой Пристани в первые времена ее состояло не только из жителей Сенькова, но сюда переходили черкасы (так тоді називали українців-прим.), особенно Змиевского уезда, а потом Богодуховского, Сумского и Лебединского уездов». Таким чином, Сватове заснували вихідці з тодішньої Слобожанщини, а саме з території сучасних Харківської і Сумської областей. Також з аналізу історичних документів виходить, що після заснування жителями слобід Радьковка і Сеньковка на території майбутньої Сватови Лучки пасік, туди була переведена (дата переведення точно не встановлена) Бишкинська козача сотня (її потім перейменували у Сватоволуцьку).

Існували кілька населених пунктів з назвою «Бишкінь» звідки могла передислокуватися Бишкинська козача сотня. Серед найбільш вірогідних варіантів: слобода Бишкінь Харківського полку (зараз - це це с.Бишкінь Лебединського району Сумської області) та слобода Бишкінь Черкаський Харківського полку (пізніше входила до складу Зміївського уїзду Харківської губернії).

Також у другій половині ХVІІ століття в районі майбутнього с.Преображенне було побудовано підземний православний монастир. Його архітектура та наскельні зображення не знаходять повних аналогій у галерейних монастирях не лише регіону Дону та Сіверського Дінця, але й цілої Східної Європи.

Спочатку Сватова Лучка входила до складу Харківського слобідського козачого полку. Зі створенням у 1685 році Ізюмського слобідського козачого полку Сватова Лучка ввійшла до його складу,і стала, з часом, сотенним містечком. Першим Ізюмським полковником був Костянтин Донець-Захаржевський.

Поселення оточував рів наповнений водою, земляний вал і дерев’яне укріплення з частоколу, на озброєнні козаків були гармати. Гарнізону доводилося постійно відбивати грабіжницькі набіги кримських татар, які захоплювали полонених і продавали їх на ринках Кримського ханства. Сватова Лучка розташовувалася в одній з найбільш небезпечних місцевостей «Дикого поля».

Найбільше Ізюмський козачий полк постраждав від великих татарських нападів в 1680, 1691 та 1736 роках. Татарське військо під час цих нападів очолював особисто кримський хан. В 1734р. козаки Ізюмського полку під керівництвом сотника Капніста розгромили загони калмиків, що вторглися на територію полку з приволзьких земель.

Козаки Ізюмського полку, крім боротьби з татарами, також штурмували турецьку фортецю Азов у складі військ російського царя Петра І в 1695 і 1696 роках та брали участь майже в усіх війнах, які Росія вела в ХVІІ-ХVІІІ століттях.

Також козаки відбудовували у 1697р. Кизикирманську фортецю (на правому березі Дніпра в 75 верстах північно-західніше Херсона), будували в 1731-1742 рр. так звану Українську оборонну лінію (по річках Орель-Сіверський Донець), в 1719-1723 рр. брали участь в будівництві на північ від Санкт-Петербурга Ладозького каналу (в болотах на східному березі Ладозького озера).

Життя слобожанських козаків та селян було дуже важким. Тисячі козаків загинули на будівництві укріплень, а особливо Ладозького каналу. З них визискували непосильні податки, в їх хатах залишалися взимку на постій регулярні російські полки, яким потрібно було давати продовольство. І це не зважаючи на часті посухи (наприклад, в 1739 р.).

Внаслідок таких несприятливих обставин почався навіть відтік населення Слобожанщини на Дон та на Гетьманщину.

Слобожани активно підтримували повстання проти посилення соціально-економічного гніту російської влади. У жовтні 1670р. більшість міст Слобожанщини була охоплена селянською війною під керівництвом Степана Разіна (1670-1671). В 1707р. в районі Сватови Лучки діяли учасники селянсько-козацького повстання на чолі з Кондратієм Булавіним (1707-1708).

У перепису слобідських козачих полків, який провів в 1732 р. лейб-гвардії Семеновского полка прем’єр-майор Михайло Семенович Хрущов, значиться, що в Сватовій Лучці розташована Бишкинська сотня. В той час в Сватовій Лучці козачої старшини (сотники) було 5 (в це число входив не лише сам сотник, але й його діти чоловічої статі незалежно від віку. Щодо інших показників, то вони рахувалися по аналогічному принципу - прим.), підпрапорний - 2 (зазначений чин встановили у 1714 р. для дітей козацької старшини і тим самим започаткували появу шляхетного стану - прим.), виборних козаків було 133, підпомічників (це була незаможна частина козацтва) - 514, робітників сотнецьких - 12, робітників козацьких-6, мірошників-5; священиків, їх дітей і свояків - 19 чоловічих душ. Хат в Сватовій Лучці було 224.

Про тогочасних очильників Сватоволучської козачої сотні відомо небагато. 31 липня 1730р. Федір Хомич Краснокутський був призначений сотником в Сватовій Лучці, а після нього сотником був його зять Герасим Тимошенко. Краснокутський був неоднозначною особистістю, на якого писали багато скарг. В 1751 (за іншими даними в 1752) році Федір Краснокутський зайняв посаду Ізюмського полковника. Це був останній полковник Ізюмського слобідського козачого полку. В Санкт-Петербурзі в 1764 році було засновано військову Комісію для обміркування становища на Слобожанщині. Так співпало, що в той час, коли в Санкт-Петербурзі засідала ця комісія, яка виробляла нові порядки для слобідських полків, туди приїхав у своїх справах, як приватна особа, Федір Краснокутський. Краснокутський незадовго до переформування свого полку залишив військову службу (за іншими даними це сталося в 1761р.) і оселився у своєму маєтку. Коли він довідався про події, які назрівають у Санкт-Петербурзі,то почав писати додому листи, щоб до столиці зі Слобожанщини прислали делегацію прохати, щоб все було по старому. В самому Ізюмі старшина ніяк не відреагувала на лист, але по інших містах лист зробив враження. Почали збирати гроші, щоб вислати делегатів до столиці. Чутки про це дійшли до урядових кіл. Краснокутського заарештували і присудили привселюдно вибити батогами, але потім помилували (позбавили маєтку, чинів і заслали в м. Казань). Крім того, підпрапорщика Харківського полку Сухомліна,отамана Васильківського і ще декого з старшин, які брали участь в агітації за посилку делегації, вибили батогами. Але рух старшини не перекинувся у народні маси.

У 1765 році слобідські козачі полки були переформовані імператрицею Катериною ІІ в гусарські, в які вербували добровольців.

Настрої і почуття слобідського населення знов знайшли собі нагоду для вияву під час Комісії 1767 року, яку скликала імператриця Катерина ІІ для обміркування проекту нових законів. Слобожанщина вислала до Комісії 15 депутатів: 5 від дворян, 5 від міщан і 5 від військових обивателів.

Комісія дала нагоду для легального вияву невдоволення щодо проведених урядом реформ: військові обивателі в своїх наказах прохали про повернення колишніх порядків, про повернення козаччини.

Хочу ознайомити вас з адміністративно - територіальним підпорядкуванням Сватівщини під владою Московського царства і Російської імперії. Спочатку у ХVІІ столітті ця територія підпорядковувалася Бєлгородському воєводі (а через нього Розрядному приказу у Москві), з 1688 року - Посольському приказу (це сучасний аналог міністерства, крім того, деякі прикази керували окремими регіонами Московського царства-прим.),у 1708-1718 рр. входила до складу Азовської губернії, у 1718-1722 рр. - була у складі Київської губернії. У 1722 році слобожанські полки вилучили зі складу цієї губернії і передали в 1726 році під управління Військової колегії (аналог сучасного міністерства оборони - прим.) в Санкт-Петербурзі. В 1732 році автономія Слобожанщини була ліквідована в перший раз – царський уряд створив для неї новий керівний орган - «Канцелярия комиссии учреждения Слободских полков». Та в 1743 році автономний статус Слобожанщини було частково відновлено і слобідські полки були знову підпорядковані Військовій колегії. В 1764р., напередодні скасування царизмом полкового устрою на Слобожанщині, територія Сватівщини увійшла до складу Слобідсько-Української губернії з центром в Харкові. У 1780 році зазначену губернію перейменували у Харківське намісництво, але в 1796 році її знову перетворили в Слобідсько-Українську губернію. В 1835 році Слобідсько-Українську губернію перейменували на Харківську. В 1835-1856 рр. Харківська губернія входила до складу Малоросійського генерал-губернаторства, центр якого перенесли з Полтави до Харкова. Царизм планомірно вживав кроки щодо закріпачення українських козаків і селян.

У 1738 році російський уряд заборонив переходи селян між Слобідською Україною, Гетьманщиною і власне Росією. В 1749 році козакам і підпомічникам слобідських козачих полків було заборонено переходити з полка в полк.

Кріпосне право для селян на Лівобережній та Слобідській Україні юридично узаконили Укази Російського уряду від 1783 та 1796 років.

В 1770-1771 рр. в районі Сватової Лучки діяли гайдамацькі загони, які здійснювали напади на комісарські управління, садиби місцевих поміщиків, на царських урядовців.

Глибокий відгук на Слобожанщині викликала і селянська війна 1773-1775 рр. під керівництвом Омеляна Пугачьова. У 1772 р. Пугачьов утік із Дону і деякий час жив в слободі Кабаньє у селянина-розкольника Йосипа Коровки. Влітку 1774 р. повстанські загони з’явилися на Слобожанщині, два з них діяли в районі Ізюму і спрямовували свої дії на північну частину донецького краю.

У 1765-1825 рр. Сватова Лучка була одним із центрів комісарських управлінь на чолі з виборними комісарами.

У 1825 році в Сватово-Лучці був розквартирований Катеринославський полк 2-ї Кірасирської дивізії (кірасирський полк складався з 8 ескадронів по 133 кавалериста в кожному).

Цей полк відзначився під час Вітчизняної війни 1812р.: в Бородинській битві 26 серпня 1812 р. і 3-6 листопада 1812 р. в бою під м.Красним (45 км на південний захід від Смоленська). В 1813р. Катеринославський кірасирський полк був нагороджений Георгіївським штандартом. Штаб-ротмістром, старшим ад’ютантом Катеринославського кірасирського полку був уродженець Смоленської губернії Градовський. З 1819 р. він був членом підпільної організації революціонерів-дворян «Союз благоденствия» (1818-1821). Тому Градовський постійно знаходився під секретним наглядом уряду. Цей революціонер звільнився зі служби в 1829р. в чині майора.

Згідно рішення царського уряду, в 1825 році Сватову Лучку перейменували у Ново-Катеринославль і зробили одним з аракчеєвських військових поселень (від прізвища тогочасного військового міністра Російської імперії графа генерала Олексія Андрійовича Аракчеєва).

Військові поселенці - чоловіки (віком від 18 до 45 років) були фактично вічними солдатами з обов’язковою землеробською повинністю. Вони носили військову форму, два дні на тиждень займалися військовою муштрою, сіяли й жали по військовій команді, розпалювали печі у хатах по команді (у точно визначений начальством час), навіть для того, щоб одружитися, потрібен був дозвіл начальства.

У 1835 році виникли заворушення серед військових поселенців в слободах: Ново-Катеринославль (березень) і Мілуватка (31.03.-01.04.). В 1857 році військові поселення, ця найжорсткіша форма військового кріпацтва, були скасовані, а Сватовій Лучці повернули попередню назву(в період після 1864 року). З тих часів серед сватівчан побутувала приказка: «Харина (зараз с.Первомайське - прим.) – боярина (бо жила заможніше,ніж інші села - прим.), Сватова - солдатова, Преображенна – блаженна, Гончарівка - скажена».

Таким чином, хоча в 1783 році на Україні і було введено кріпосне право, воно не розповсюджувалося в класичному вигляді на слобожанських козаків і їх потомків, так як, наприклад, на жителів Центральної Росії. Спочатку слобожанські козаки з 1765 року були переведені у статус військових обивателів, в 1825 році – стали військовими поселенцями, а після 1857 р. отримали статус державних селян.

Життєвий рівень населення був низький. В Сватовій Лучці часто спалахували епідемії: в 1831 році від холери померло 360 осіб, а в 1847-1848 роках – до 650 осіб. Від цинги в 1849 році померло до 1250 осіб.

Великі зміни принесло на територію майбутньої Сватівщині скасування кріпосного права 19 лютого 1861 року. Більш інтенсивним став процес майнового розшарування селянства.

Ще 31 липня 1734р. в усіх слобідських полках були засновані постійні поштові установи. Станом на 1864 р. в хуторі Стельмахівка і в слободі Ново-Катеринославль були поштові станції. Тут проходив Харківсько-Старобільський поштовий тракт.

У 1869-1872 рр. тривали так звані Куп’янські хвилювання державних селян проти непосильних податей та високих викупних платежів. Першими виступили селяни с. Коломийчиха, які осінню 1869 року відмовилися вибирати уповноважених для перевірки селянських земельних наділів. Весною 1872р. рух охопив 20 сіл (близько 16 тис. чол.). На придушення хвилювань були кинуті 3 ескадрони кавалерії, які учинили жорстоку розправу над селянами. Однак зламати їх спротив царській адміністрації не вдалося. В 1872 р. виступи почалися в ряді сіл сусіднього Старобільського уїзду.

В Російській імперії в 1876-1879 роках діяло таємне товариство революціонерів-народників «Земля і воля», яке розкололося потім на дві організації: «Чёрный передел» і «Народная воля». В квітні 1879 року із-за дій революціонерів-народників в Російській імперії було введено військовий стан.

В Харківській губернії в 1870-80-х роках також активно діяли революціонери-народники. У лютому 1879 року від вогнепального поранення, внаслідок замаху на нього в Харкові революціонера Григорія Гольденберга, помер Харківський генерал-губернатор князь Дмитро Миколайович Кропоткін (так революціонери помстилися за жорстоке поводження з політичними арештантами в Ново-Бєлгородській каторжній центральній в’язниці, яка розташовувалася біля с. Печеніги Харківської губернії). Це була найбільш «гучна справа», пов’язана з діяльністю революціонерів в Харківській губернії в той час. 7 квітня 1879 року для «искоренения южнорусской крамолы» тимчасовим генерал-губернатором Харківської губернії було призначено Михайла Таріеловича Лорис-Мелікова (1879-1880). Активно проводив обшуки і арешти революціонерів в Харкові і генерал-майор жандармського управління Ковалинський Д.М. Не оминула діяльність революціонерів безпосередньо і Сватівщину. З цими подіями пов’язана ціла хвиля обшуків і арештів серед куп’янського дворянства. У 1873 році був заарештований багатий куп’янський поміщик і революціонер за поглядами Лев Дмоховський. За те, що він особисто надрукував у підпільній типографії дві соціалістичні брошури, він отримав 10 років каторжних робіт. Та жандарми знайшли під час його арешту тільки частину шрифтів і типографських станків. Дмоховський мав родичів серед куп’янського дворянства. За пошук іншого обладнання підпільної друкарні з «максимальним службовим завзяттям» узявся прокурор Мєчніков (але по Куп?янському уїзду тоді також ходили чутки, що привід для репресій був інший – у прокурора були давні «рахунки» по відношенню до куп’янського дворянства). Особливість цих арештів і обшуків в тому, що вони проводилися демонстративно, із зовсім непотрібним залученням таких великих сил солдатів, козаків і жандармів. Це викликало серед населення спочатку здивування, а потім – глузування.

В травні 1879 року солдати, козаки і жандарми оточили і обшукали будинок великого поміщика Н.А. Богуславського, що жив біля м.Куп?янська. Устаткування підпільної типографії шукали також в садку і навіть на дні ставка. Нічого не знайшли, але Богуславського посадили під домашній арешт, а будинок залишили в розпорядженні поліції. Потім провели обшуки в будинках мирового судді з Сеньково Балавенського і багатих поміщиків Воронца (казали, що нібито серед селян про нього ходили підозрілі чутки) і Диковського (вони обидва також займали державні посади). Жандарми знову нічого не знайшли, але Воронца все ж таки вислали на Далеку Північ в Олонецький край (зараз це Олонецький муніципальний район Республіки Карелія Російської Федерації).

Але прокурору Мєчнікову все ж нарешті «поталанило» - він отримав донос, що мировий суддя (також був літератором, перекладачем, видавцем) зі Сватової Лучки Петро Петрович Кончаловський (1839-1904) займається революційною пропагандою серед селян. В будинку Кончаловського в червні 1879 року провели обшук і знайшли рукописний екземпляр промови революціонера, робочого Петра Алєксєєва на процесі «50-ти» (процес 1877 року в Санкт-Перербурзі над революціонерами-народниками - членами «Всеросійської соціально-революційної організації»).

Спочатку, згідно розпорядження Харківського генерал-губернатора, помістя Кончаловського конфіскували, а його самого вислали «ввиду крайней политической неблагонадёжности и вредного влияния» в м.Холмогори Архангельської губернії, куди він і прибув в 1879 році. У засланні він перевів романи Даніеля Дефо «Робінзон Крузо» (перший переклад в історії на російську мову) і «Нову Елоїзу» Жан-Жака Руссо.

Але дружина Кончаловського – донька багатого купця з м.Харкова Вікторія Тимофіївна Лойко (її родове помістя було в сучасному с. Іванівка Містківської сільської ради Сватівського району, воно стало її посагом) звернулася до Харківського генерал-губернатора з проханням звільнити її чоловіка і за сприяння генерал-губернатора Кончаловський повернувся з заслання. Потім родина Кончаловських виїхала до Москви.

В 1876 році в родині Кончаловських народився син – в майбутньому народний художник Росії Петро Петрович Кончаловський (1876-1956), який намалював кілька тисяч полотен. Митець став одним із засновників знаменитого авангардного творчого об’єднання «Бубновий валет», яке очолював з 1911року. Найвідоміші полотна художника - його знамениті натюрморти, на яких зображені букети бузку. П.П. Кончаловський одружився на Ользі Василівні Суріковій (1878-1958) - дочці знаменитого російського художника, майстра масштабних історичних полотен Василя Івановича Сурікова (1848-1916) (намалював картини «Утро стрелецкой казни», «Боярыня Морозова» і інші).

Їх донька Наталія Петрівна Кончаловська - дитяча поетеса та перекладач. На ній одружився письменник і поет Сергій Володимирович Міхалков (1913-2009) (автор тексту двох Гімнів СРСР і нинішнього Гімну Російської Федерації).

Діти Сергія Міхалкова: режисер Андрій Міхалков-Кончаловський, режисер та актор Микита Міхалков, а також їх нащадки - режисери Андрон та Єгор Кончаловські, актриса Ганна Міхалкова, режисер та сценарист Артем Міхалков, актор і продюсер Степан Міхалков.

Донька Наталії Петрівни Кончаловської від першого шлюбу – Катерина (прийомна донька Сергія Міхалкова - прим.), вийшла в 1955 році заміж за відомого письменника, сценариста та журналіста Юліана Семеновича Сємьонова (1931-1993) - автора кіносценарія телесеріалу «Семнадцать мгновений весны» (вийшов на телеекрани в 1973 році). Семьонов один з піонерів жанру «журналістське розслідування» в радянській періодиці.

Їхня молодша донька, правнучка Кончаловського – Ольга Юліанівна Сємьонова, опікується меморіальним музеєм батька в Криму.

Та, незважаючи на репресії, революціонери на початку ХХ століття в Харківській губернії продовжували діяти: 29 липня 1902 р. есер Хома Качура легко поранив в саду «Тіволі» в Харкові Харківського губернатора князя Івана Михайловича Оболенського (1902-1903рр.).

Якщо подивитися, в цілому, на сільське господарство Харківської губернії кінця ХІХ сторіччя, то ця губернія була в Російській імперії районом торгівельного буряково-цукрового виробництва. Але це все ж не применшує важливість вирощування в губернії зернових культур. Крім того, по відношенню до Сватової Лучки початку ХХ сторіччя, додатково існувала ще одна особливість – сватівські селяни розпочали вирощування соняшнику і продавали його на переробку, як технічну культуру, на побудований в 1903 (за іншими даними в 1905) році сватівським селянином Іларіоном Григоренком маслобойний завод (зараз це ТОВ «Сватівська олія»). В 1864р. в селі Хомівка був винокуренний завод. В 1895р. в с.Ново-Павлівка побудовано завод з виготовлення олії з анісу. Також селяни Сватівщини займалися скотарством, різноманітними домашніми промислами та ремеслами. У Сватовій Лучці 4 рази на рік (а в окремі роки і по 6 разів) проводилися великі ярмарки, на які приїздили також і купці з Росії. На початку ХХ століття в Сватовій Лучці був собор і дві церкви.

Економічному розвитку Сватової Лучки в кінці ХІХ- на початку ХХ століття особливо сприяло спорудження Катерининської залізниці.

Будівництво залізниці, що проходить через Сватівський район, було тісно пов’язане з початком в ХVІІІ-ХІХ століттях видобутку вугілля в Донецькому кам’яновугільному басейні. Але подальший розвиток вугільної промисловості в районі Кремінної і Лисичанська стримувала відсутність залізниці, яка б з’єднала вугільні райони Донбасу з центром Росії. Промисловці стали клопотатися перед урядом щодо будівництва лінії Куп’янськ - Лисичанськ.

В 1894р. уряд дозволив акціонерному товариству Південно-Східної залізниці будівництво лінії Куп’янськ - Лисичанськ, через Сватове, Кабаньє, Кремінну. Довжина залізниці від Куп’янська до Лисичанська 117 верст 10 сажнів або 124 км 837 м.

Умови праці на будівництві були каторжні. Всі роботи по спорудженню насипу проводилися вручну, а будівельні матеріали підвозили на гужовому транспорті (на волах і конях). Земля, баласт, шпали і рейки вкладалися вручну. Велика потреба в робочій силі і намагання якомога швидше закінчити будівництво спонукали керівництво до найму робочої сили і транспорту в Сватовому. Чи залучали до будівництва також і жителів сусідніх до Сватового сіл невідомо. Та є факт, що під час будівництва цієї залізниці в районі Кабаньє-Кремінне була мобілізована робоча сила і транспорт не тільки з Кабаньєго, Кремінної, Краснянки, але й з найближчих сіл та хуторів, розташованих в радіусі 60 км.

17 грудня 1895р. одноколійна залізниця Куп’янськ-Лисичанськ була офіційно відкрита (вона стала частиною Катерининської залізниці), а 19 грудня 1895р. по лінії Куп’янськ-Лисичанськ пройшов перший потяг. В 1902р. в Сватовому було побудовано паровозне депо. А в 1903р. побудована друга колія залізниці і Сватівський залізничний вокзал.

З введенням в експлуатацію залізниці відкрилася можливість більш інтенсивно використовувати поклади вугілля, хлібні, лісові й інші багатства Харківщини і Луганщини. Нова лінія на 165 верст скоротила шляхи підвозу вугілля від Лисичанська до Харкова, що здешевило його транспортування. Також стало можливим перевозити вантажі з Катерининської залізниці до Москви через Єлєцький хід без заходу на Курсько-Харківсько-Севастопольську залізницю.

В 1905 році революційні події першої російської революції (1905-1907 рр.) охопили і значну частину населення Сватови-Лучки. В 1905 р. в Сватівському депо була створена підпільна більшовицька організація. Протягом 9-22 грудня 1905 р. в депо тривав страйк, а в самій Сватовій Лучці відбулися два мітинги. Царська влада направила в Сватову Лучку Симферопольський полк, який придушив страйк. В середині грудня 1905 р. сватівські залізничники пустили під укіс ешелон з козаками, які їхали придушувати революційні виступи в Донбасі. З середини серпня 1906 р. революційною боротьбою залізничників Донбасу (в тому числі станції Сватове і депо) керував вузловий комітет Катерининської вузлової соціал-демократичної залізничної організації.

У квітні 1911р. селяни-бідняки Сватівщини неодноразово виступали проти Столипінської аграрної реформи (1906-1916).

Напередодні Першої світової війни (1914-1918 рр.) Сватова-Лучка була волосною слободою Куп’янського уїзду Харківської губернії. В роки І світової війни життєвий рівень населення Сватівщини різко погіршився.

В 1915 р. в Сватовій Лучці був створений революційний гурток на чолі з більшовиком Ватченком. До гуртка увійшли робочі та службовці залізничної станції. Після Лютневої буржуазної і Жовтневої соціалістичної революцій 1917 року, проголошення ІV Універсалом Центральної Ради (22.01.1918р.) незалежної Української народної республіки та в роки громадянської війни (1918-1921 рр.) за контроль над територією Сватівщини велась збройна боротьба між військовими формуваннями різних політичних сил (більшовиками, котрі створили Донецько-Криворізьку Радянську Республіку (11.02.1918-17.02.1919), військами кайзерівської Німеччини, військами гетьмана Скоропадського, петлюрівцями, донськими козаками, денікінцями, а також загонами Нестора Махна та інших повстанських отаманів, які позиціонували себе, як прихильники анархістської або української державницької ідеї, а також відверто кримінальними бандами.

Вперше радянська влада в Сватовій-Лучці була встановлена в першій половині листопада 1917 року залізничним революційним комітетом на чолі з Ф.Х. Водопьяновим.

Але 17 квітня 1918 року, після запеклого бою в районі сучасного селища Сосновий Сватівської міської ради, Сватівщина була окупована частинами 1-го німецького резервного армійського корпусу.

Німці тоді вибили зі Сватови-Лучки сили «червоних» - війська 4-ї армії (командир армії - Баранов Петро Іонович). Серед інших частин «червоних», в цьому бою брали участь і підрозділи укомплектовані сватівчанами: залізничний загін Червоної Гвардії (командир загону – Григор’єв) і волосна бойова дружина (командир - Г.І. Щербак), а також бронепотяг «Грім» (командир - Фомін). Його побудували працівники Сватівського депо на початку 1918р. Екіпаж бронепотяга складався зі сватівчан, котрі підтримували більшовиків.

Від німців наше місто захищав навіть загін балтійських моряків (його командир В.М. Годлевський тоді загинув). Всі ці сили «червоних» входили до складу Українського фронту (командуючий - Володимир Олександрович Антонов-Овсієнко).

Вслід за німцями прийшли їх союзники - війська гетьмана Павла Скоропадського, котрі почали відновлювати поміщицьке землеволодіння і проводити репресії (тілесні покарання шомполами) проти селян, які захоплювали землі поміщиків.

В другій половині листопада 1918 року, коли розпочався відступ з України німців і гетьмана Скоропадського, Сватівщину захопив колишній 3-й гетьманський полк з м.Валуйки під командуванням політичного авантюриста отамана Омеляна Івановича Волоха. Волох почав роззброювати в районі Сватове – Попасна німецькі війська, що поверталися на Батьківщину (09.11.1918р. в Німеччині розпочалася революція, а 11.11.1918р. розгромлена Німеччина підписала перемир’я з Антантою). Трофеї Волоха склали 10 тис. гвинтівок і 2 гармати. Омелян Іванович намагався встановити свою владу в районі західніше Луганська.

Та 19 грудня 1918 р. Валуйський партизанський загін (командир - Н.П. Крюков) і місцеві «червоні» партизани розгромили в Сватовій Лучці полк Волоха й відновили радянську владу. У січні 1919 року Червона Армія витіснила петлюрівців з Лівобережної України.

В першій половині червня 1919 року Сватівщину захопили білогвардійські війська, що знаходилися під загальним командуванням генерал-лейтенанта Антона Івановича Денікіна (скоріш за все, це була його 1-а Терська козача дивізія під командуванням генерал-майора Сергія Михайловича Топоркова). В цей час 13-а радянська армія (командир - Геккер Анатолій Ілліч) не змогла стримати наступу денікінців і відступала на північ до Росії.

У жовтні 1919 року денікінці були розбиті під Москвою і під тиском Червоної Армії відступали до Криму. В напрямку Сватової-Лучки наступала ударна група у складі 4-ї і 11-ї кавалерійських дивізій Червоної Армії під командуванням казаха за національністю Оки Івановича Городовікова.

18 грудня 1919 року Сватова Лучка була визволена від денікінців 4-ю кавалерійською дивізією Першої Кінної Армії (командуючий армією - Семен Михайлович Будьонний). Кінна група «білих» (у складі донських козаків), якою тоді командував генерал-лейтенант Костянтин Костянтинович Мамонтов була вимушена відступити під натиском «червоних» в бік с.Мілуватка, і вела бої в районі Сватового ще протягом 3-х днів.

Таким чином, радянська влада була остаточно встановлена в Сватовій Лучці лише з третьої спроби.

Крім того, у роки громадянської війни на Сватівщині діяв, як мінімум 21 загін різних повстанських отаманів (Сахарова, Шкіля, Марусі, Колєснікова, Яковенка, Калюжного, Балабанова, Кочубея, Донченка, Погорєлого, Колодаєва, Петренка, Терезова, Савкова, Ястрєбова, Калінько, Вінника та інших), частина з цих загонів були відверто кримінальними бандами. Та найбільш небезпечними на території Сватівщини були кримінальна банда Каменюки (справжнє прізвище - Камєнєв), загони політичного авантюриста Омеляна Волоха (перебігав на бік то гетьмана Скоропадського, то петлюрівців, то «червоних») і анархістські загони Нестора Івановича Махна.

В 1918-1921рр. ці банди відчували себе в Куп’янському уїзді майже господарями. Найбільшою була банда Каменюки: до 2 тис. шабель, 3 гармати, десятки кулеметів. Він діяв не тільки в Куп’янському уїзді Харківської губернії і в Старобільському уїзді Донецької губернії, а й на території Донської області і в Воронезькій губернії.

В 1918-1919 рр. анархістський загін моряка Сахарова (не плутати з однофамільцем отаманом Сахаровим - прим.) навіть влаштував в Сватовому дводенний єврейський погром.

Доречно навести витяг з документу того часу про ситуацію у Старобільському уїзді: «Радянська влада існує тут лише вздовж лінії залізничної дороги на відстань гарматного пострілу з бронепотяга». Ситуація в Куп’янському уїзді була такою ж. Типовою для тих днів була ситуація, коли бандити захоплювали владу в населеному пункти на кілька днів або на 1-2 неділі (не більше). Пограбувавши там населення, вони їхали далі встановлювати свою «владу» в іншому селі, а на їх місце приїздила вже інша банда. Бандити також здійснювали напади на залізничні станції і потяги з метою грабунку.

Так, в ніч на 6 квітня 1921р. банда Вінника напала на залізничну станцію Куземівка, де зарубала шаблями 9 червоноармійців-охоронців і поранила їх командира Богданова. Потім бандити розібрали на 181-й версті залізничні рейки і пустили під укіс пасажирський потяг. Було дуже багато людських жертв. З найбільшою бандою - бандою Каменюки, боролися не тільки куп’янські, а й старобільські чекісти. Головою ЧК (Чрезвычайной комиссии) в Старобільському уїзді був майбутній Герой Радянського Союзу Дмитро Миколайович Медведєв (1898-1954). З Каменюкою Медведєв воював багато місяців, поки його банда спільними зусиллями загонів чекістів і підрозділів Червоної Армії не була розбита в кінці 1921- на початку 1922р. біля с.Осинова, в районі м.Шахти Донської області, а сам отаман був вбитий.

На Сватівщині в роки громадянської війни діяли й анархістські загони Батька Махна. 3 вересня 1920 р. сам Батько Махно, на чолі загону анархістів (600 багнетів, 280 вершників, 3 гармати) наступав, через с.Містки, на Старобільськ і після бою захопив місто. Раніше, 1 та 2 вересня 1920 року, невеликий загін махновців пограбував Сватівську дослідну сільськогосподарську станцію (в с.Мілуватка) з вирощування твердих сортів пшениці (єдину на той час дослідну сільськогосподарську станцію у Східній Україні).

Наступний напад на Сватівську дослідну сільськогосподарську станцію здійснила 29 березня 1921 р. банда вже іншого, невстановленого отамана. Станцію було знов пограбовано, а три її працівника вбиті. Внаслідок чого ця установа остаточно припинила свою діяльність.

На території Куп?янського уїзду (в районі м.Сватове) великі загони повстанців та значні відверто кримінальні банди змогли проіснувати до кінця 1921 року. Як тільки присланий з Куп’янська загін на чолі зі співробітниками ЧК раптово провів в кінці 1921 року «прочісування» лісу від Куп’янська до Сватового - великі загони повстанців та банди були знищені. Але окремі невеликі кримінальні банди діяли навіть на початку 30-х років. Правоохоронні органи понесли в боях з бандами на території Сватівщини значні втрати: по меншій мірі 7 співробітників були вбиті, і серед них 2 начальника Містківської міліції – Коваленко Яків та Веденко.

Сватівчани брали активну участь в громадянській війні з обох боків барикад. Так, отаман Волох проживав до 1911р. в с.Первомайське. 12 заможних землевласників Сватівщини, як уповноважені представники від Харківської губернії, брали участь 29 квітня 1918 р. в засіданні Хліборобського Конгресу в Києві, на якому генерала Павла Скоропадського було проголошено гетьманом України. Інші ж сватівчани підтримали радянську владу - Іван Іванович Столбовой служив командиром полку в Першій Кінній Армії, а Н.А. Орельський командував стрілецьким полком.

7 березня 1923 році село Сватову Лучку оголосили районним центром Харківської губернії і змінили назву на «Сватове», згідно постанови Президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету від 07.03.1923 №313 «Про адміністративно-територіальний поділ Харківщини». Тоді Сватівський район увійшов до Куп’янської округи Харківської губернії.

Першим головою Сватівського райвиконкому в 1923 р. було обрано Ольховского Полікарпа Омеляновича. Він народився в с.Коломийчиха. В роки громадянської війни був командиром в Червоній Армії. Та пробув він на цій посаді недовго - йому стали закидати в провину, що він одружився на дівчині з багатої родини і стали вимагати, щоб він розлучився або покинув роботу. Ольховський вибрав останній варіант.

Але Сватівський район ще двічі змінював своє адміністративне підпорядкування.

В 1932-1938 рр. Сватівський район входив до складу вже Старобільської округи Донецької області.

Ще 21 червня 1923 р. президія Куп’янського окрвиконкому зарахувала село Сватове до селищ міського типу. У 1938 році Сватове отримало статус міста і стало районним центром Ворошиловградської області, згідно указу Президії Верховної Ради СРСР від 03.06.1938 р. Згідно цього указу Донецька область була розділена на Ворошиловградську (з 1990 року - Луганська) і Сталінську (зараз - Донецька). Першим головою Сватівської міської ради було обрано Заблодського Стефана Митрофановича.

Радянській владі залишилося від царського режиму багато проблем в економічній і соціальній сфері. Дороги в Сватовому були дуже погані. Жителі Сватового в 20-30-х роках часто хворіли на інфекційні хвороби і малярію. Каналізації у приватному секторі взагалі не було. Електрики у переважній більшості приватних будинків також не було. Лише в 1924 році на нинішній пл. 50-річчя Перемоги була побудована перша електростанція в нашому місті. Переважна частина населення жила бідно. Рівень грамотності серед населення був дуже низький.

Після згортання НЕПу (Нової економічної політики) в 1929 році радянська влада взяла курс на суцільну колективізацію і індустріалізацію. На Сватівщині поступово розпочалися позитивні зміни в економічній, соціальній, освітній, медичній сферах. В 1937р.на Сватівщині функціонувало 28 колгоспів, в Сватівській МТС було 96 тракторів, 46 комбайнів,13 вантажівок. В районі діяло 7 електроустановок, 55 бібліотек і хат-читалень, 2 кінотеатри. В 1931р. почала видаватися районна газета «Великий перелом» (зараз - «Новини Сватівщини»).

Сватівщина, як і інші українські землі, постраждала від наслідків насильницької колективізації 1929-1930 років, Голодомору 1932-1933 років (загинуло не менше 501 особи), голоду 1946-1947 років, політичних репресій 20-50-х років. У Сватівському районі існує 2 масових поховання жертв Голодомору 1932-1933 років: в с.Маньківка та на західній околиці м. Сватове. Також були непоодинокими випадки канібалізму.

Під час масової колективізації і розкуркулення 1929-1930 років сім’ї розкуркулених сватівчан (а майже в кожній були діти) вивозили на возах в яри на західній околиці міста і залишали там напризволяще без засобів існування.

Розкуркулені тікали на шахти в Донбас, або ж поверталися в Сватову і переховувалися у родичів. Замість померлих від голоду селян влада завезла у вересні-грудні 1933р. на Сватівщину (зокрема в с.Гончарівка, Кругле) завербованих переселенців з Росії, Білорусії та деяких регіонів України (відомо, принаймні, про переселенців з м.Тула та з Чернігівської області).

Політика колективізації, яку проводила радянська влада зустрічала супротив частини населення. Найбільш значним антирадянським виступом було жіноче повстання в березні 1930 році в с. Кругле Сватівського району. Повстання було спрямовано проти колективізації і радянської влади, воно зачепило також і територію Білокуракинського району. Повстання почалося, коли у населення стали конфісковувати для промислових міст не тільки збіжжя, але й інші продукти харчування. Повстанці громили сільськогосподарські артілі у Круглому, Коноплянівці, Дем?янівці, Маньківці. Повстанців розбив поблизу с.Кругле загін кінної міліції, присланий зі Сватового.

За даними СБУ (згідно книги «Реабілітовані історією») на Сватівщині в 20-х-50-х роках було заарештовано за звинуваченням в політичних злочинах 1136 осіб, з них: 223 особи засуджено до розстрілу, 170 осіб отримали різні терміни ув’язнення, 230 осіб вислано за межі України.

Необхідно зазначити, що факти спротиву радянській владі були тоді поодинокими і масштаб таких репресій був явно злочинним.

Обвинувачення були відверто абсурдними. Так, в 1938 р. органи НКВС «виявили» на Сватівщині «Троцькістську терористичну шкідницьку організацію», що орудувала в районі аж з 1935 р. Троцькісти «окопалися» в Сватівському райкомі, колгоспах, в МТС, райспоживспілці. Ось найбільш абсурдне звинувачення, яке висунули заарештованим: восени 1937 р. в насіннєвому колгоспі ім. Петровського терористами шкідницькі посіяно елітне жито на площі 100 га. Посіяли так, що воно межувало з озимою пшеницею сусіднього колгоспу, жито переопилилося і втратило сортові якості. У справі цієї троцькістської організації заарештували першого секретаря Сватівського райкому партії Комарницького Іполіта Володимировича, в 1939 р. він був засуджений на 25 років таборів.

Також у 1938 р. був засуджений до розстрілу голова Сватівського райвиконкому Білошапка Володимир Якимович.

В 1934 році з Мархлевського району Київської області на Сватівщину було депортовано групу етнічних поляків. У 1937-1938 рр. майже усіх поляків-чоловіків репресували і розстріляли.

Окремі сватівчани - військовослужбовці Червоної Армії, брали участь в громадянській війні в Іспанії (1936-1939) в якості військових радників та військових спеціалістів на боці Народного фронту (до його складу входили, в тому числі й іспанські комуністи). Сватівчани також брали участь в боях з японцями в Монголії на річці Халхин-Гол (11.05.-16.09.1939) та в радянсько-фінській війні (30.11.1939-12.03.1940). В 1939 році, біля могил загиблих революціонерів, на сучасній площі 50-річчя Перемоги в м.Сватове, було проведено мітинг, на якому вшановували сватівчанина Гелеверу Івана Андрійовича, який відзначилися в боях з японцями на річці Халхин-Гол і був нагороджений бойовою нагородою. Є підтверджені відомості про загибель наших земляків в боях з фінськими військами (як мінімум – 37 загиблих).

Мирне життя Сватівщини було перервано 22 червня 1941 року агресією нацистської Німеччини. В рамках виконання плану «Барбаросса» (директива №21) на територію Радянського Союзу вторглися фашистські війська. Розпочалася Велика Вітчизняна війна (1941-1945).

В жовтні 1941 року німці захопили південно-західну частину Донбасу, а в листопаді 1941 року вони вторглися безпосередньо на територію Луганської області. Більше 8 місяців війська Південного фронту стримували атаки ворога на півдні і південному заході Луганської області. Це була Донбасько-Ростовська оборонна операція (29.09.-04.11.1941р.) військ Південного і Південно-Західного фронту Червоної Армії.

В роки війни на Сватівщині діяло три військові аеродроми: в м. Сватове, смт Н-Дуванка, с. Нежурине. На Сватівщині дислокувався 71 військовий шпиталь. Жителі району надавали всебічну підтримку нашим воїнам: підприємства місцевої промисловості перейшли на випуск військової продукції, зокрема в Сватівському депо відремонтували 150 танків і автомобілів, шили обмундирування, взуття, постачали продукти харчування.

Мирні жителі району працювали на будівництві укріплень в Запорозькій, Харківській, Донецькій, Ворошиловградській областях. Усього на будівництві оборонних споруд в 1941р. в інших областях працювало 5 тис. сватівчан. Сватівчани ремонтували також ділянку дороги Харків-Старобільськ.

В 1941р. було сформовано полк і два загони народного ополчення загальною чисельністю 3500 чол. Також були сформовані винищувальний батальйон і два винищувальні загони для ліквідації ворожих диверсантів, шпигунів, дезертирів і охорони підприємств та важливих об’єктів. В січні-травні 1942 р. в приміщенні Сватівського райкому партії і райвиконкому (нині дитяча консультація по вул. Шевченка), розміщувався штаб Південно-західного напрямку. Головнокомандуючим військами Південно-західного напрямку був Герой Радянського Союзу маршал Семен Костянтинович Тимошенко. Саме зі Сватового маршал Тимошенко керував проведенням двох наступальних операцій радянських військ на Харків проти німецької групи армій «Південь» (командуючий - генерал-фельдмаршал Федор фон Бок).

Перша з них - Барвінково-Лозовська операція (18-31.01.1942р.) завершилася частковим успіхом радянських військ: війська Південно-західного і Південного фронтів в районі Ізюм, Лозова, Барвінкове захопили виступ глибиною майже 90 км і шириною 100 км.

А інша - Харківська битва (12-28.05.1942р.) – закінчилася оточенням і поразкою радянських військ Південно-західного і правого крила Південного фронтів. Ворог розпочав 17.05.1942р. наступ і оточив головне - південне (в районі м.Барвінкове) і допоміжне - північне (в районі м.Вовчанська) угруповання радянських військ, які спочатку успішно наступали.

За німецькими даними втрати радянських військ під час боїв в оточенні склали: 239 036 чол. полоненими, знищено або захоплено 2026 гармат, 1249 танків, 540 літаків.

В той час 6-а німецька армія (командуючий армією - генерал-лейтенант Фрідріх Паулюс) втратила вбитими і пораненими 20 тис. солдат.

Наближеність території Сватівщини до лінії фронту ускладнила криміногенну ситуацію. 15 травня 1942р. молодшому лейтенанту міліції - начальнику Сватівського районного відділу міліції (РВМ) НКВС Заблодському Стефану Митрофановичу (він був раніше першим головою Сватівської міської ради - прим.) надійшла оперативна інформація про те, що добре озброєна банда з півтора десятка дезертирів та осіб, які уклонялися від мобілізації (або, за іншими даними, загальною чисельністю до 30 осіб), що до того скоїла близько 10 вбивств та пограбувань, зупинилася на ночівлю в с.Ковалівка Сватівського району. Для перевірки інформації в Ковалівку в цей же день виїхав особисто Заблодський, котрий взяв з собою старшого дільничного уповноваженого Сватівського РВМ НКВС Сергієнко Тихона Павловича. Також до перевірки були залучені місцеві активісти. Коли Заблодський прибув в село його раптово обстріляли і тяжко поранили. Сили були нерівні. Потім під час перестрілки був вбитий Сергієнко.

Та через деякий час прибула допомога і банда все ж була частково знищена або затримана. 3 червня 1942р. пораненого Заблодського евакуювали у військовий шпиталь до Казахстану, де він і помер від поранення 23 листопада 1942р.

Внаслідок поразки радянських військ під Харковом ворог захопив у травні 1942 року стратегічну ініціативу. Радянські війська перейшли до оборони. На східному березі р.Оскол був розгорнутий 52-й польовий укріплений район під командуванням генерал-майора Н.М.Пожарського, до складу якого входило шість артилерійсько-кулеметних батальйонів

На Сватівщині в цей період формувалися нові військові частини. Так, в смт Н-Дуванка в травні 1942р. формувалася 16-а окрема інженерна бригада спеціального призначення (командир бригади - підполковник Іоффе Михайло Фадейович, заступник - майор Харченко Віктор Кіндратович, начальник штабу - підполковник Тихомиров Ігор Всеволодович). Починаючи з 12.06.1942р. бригада мінувала шість маршрутів і створювала вузли оборони на лівому березі р.Оскол від Буддьоновки до Борової. В подальшому ця бригада брала участь в Сталінградській битві і 01.04.1943р. було оголошено, що за проявлену відвагу, стійкість, дисципліну, організованість, за героїзм особового складу бригада переформована в 1-у гвардійську інженерну бригаду.

Гітлер, в рамках операції «Блау» (директива №41 від 05.04.1942р.), планував прорватися до р. Волга, а потім на Кавказ до покладів нафти в Баку і Грозному. 22 червня німці почали наступ трьома угрупуваннями з районів Чугуїва, Балаклеї, Ізюма і через три дні захопили Куп’янськ. А 28 червня ворог розпочав свій генеральний літній наступ 1942 року - операцію «Блау».

Так розпочалася Воронезько-Ворошиловградська оборонна операція (28.06.-24.07.1942р.) військ Брянського, Воронезького, Південно-Західного і Південного фронтів Червоної Армії.

7 липня група німецьких армій «Південь» була розділена на групу армій «А» (наступала на Північний Кавказ) і групу армій «Б» (наступала на Сталінград).

Перед Сватівщиною знаходилися війська групи армій «А», їх підтримував 4-й німецький повітряний флот (1200 літаків). До складу групи армій «А» увійшли: німецькі - 11-а, 17-а польова та 1-а танкова армії, а також 8-а італійська армія. Командував групою армій «А» генерал-фельдмаршал Вільгельм Ліст.

Сватівський район опинився в полосі наступу між 1-ю німецькою танковою (командуючий армією - генерал-полковник Пауль Людвіг Евальд фон Клейст) і 17-ю польовою німецькими арміями (командуючий армією - генерал-полковник Рихард Руофф), з одного боку, та 6-м румунським армійським корпусом 3-ї румунської армії (командуючий армією - генерал-лейтенант Петре Думітреску) з іншого боку.

Генерал-полковник Клейст командував в той час не тільки 1-ю німецькою танковою армією. Йому підпорядковувалася і 17-а німецька армія. Ще станом на 12.05.1942р. 17-а німецька польова і 1-а німецька танкова армії були об’єднані в групу «Клейст» (по прізвищу командуючого 1-ю танковою армією Клейста).

Радянське командування вживало всі можливі заходи для будівництва у своєму ближньому тилу фортифікаційних споруд. Вздовж центральних вулиць Сватового та на південно-західній і західній околицях міста вирили окопи.

А в районі с.Містки, в період між кінцем квітня - 6 липня 1942р., було побудовано опорний вузол 74-го укріпленого району: 7 дзотів, 3 доти бліндажі, з’єднані траншеями з дерев’яними накатами, протитанкові рови.

Укріплення біля с.Містки будувалися 12-ю саперною бригадою 7-ї саперної армії. В будівництві, крім військовослужбовців, брали участь і тисячі мирних жителів Ворошиловградської і Харківської областей.

7 липня 1942 року, в рамках операції «Клаузевіц», 4-а танкова і 6-а німецькі армії нанесли удар з району Острогозька вздовж правого берегу Дону на Міллєрово. Група «Клейст» (1-а німецька танкова і 17-а німецька польові армії) теж готувалася розпочати наступ з району Артемівська в цьому ж напрямку. Німецька авіація переважала радянську 4-у Повітряну армію по кількості літаків. Ворог панував в повітрі. У підсумку територія Сватівського району була затиснута «у кліщі» між двома угрупуваннями ворога з напрямків: Артемівського (на півдні) і Острогозького (на півночі) зі спільним напрямком на м.Міллєрово Ростовської області. Там ворог планував замкнути радянські війська в кільце оточення.

Під загрозою завершення оточення Південно-Західного і правого крила Південного фронтів, за наказом Ставки Верховного Головнокомандування (від 06.07. 1942р.), в ніч на 7 липня 1942 року розпочався відступ військ Південно-західного і Південного фронтів від р.Оскол на рубіж Чупрін-Нова Астрахань-Попасна.

У другій половині дня 8 липня німці розпочали переслідування відступаючих радянських військ. Протягом 8 липня Сватове посилено бомбила німецька авіація. Німецькі літаки також бомбардували і колони відступаючих військ та біженців. Особливо вони «полювали» за поїздами.

В цей день відступали без бою: в районі с.Мілуватка- м.Сватове-с.Гончарівка 255-а стрілецька дивізія (командир дивізії - генерал-майор Іван Терентійович Замєрцев).

Тоді ж в районі с.Гончарівка-с.Преображенне відступала 242-а стрілецька дивізія (командир дивізії - полковник Кашкін Анатолій Михайлович), а в районі с. Преображенне – смт Нижня Дуванка - с. Верхня Дуванка відступала 333-я стрілецька дивізія (командир дивізії – Чанишев Якуб Джангирович). Усі ці дивізії входили до складу 9-ї армії (командуючий армією - Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант Антон Іванович Лопатін) Південного фронту (командуючий фронтом - генерал-лейтенант Родіон Якович Маліновський).

9 липня 1942 р. на південно-західній околиці Сватового спалахнув бій між залишками невеликого ар’єргардного підрозділу (12 бійців) 255-ї радянської стрілецької дивізії та наступаючими підрозділами 101-ї німецької легкопіхотної дивізії (командир дивізії - генерал Еріх Дістель) і 500-го німецького піхотного батальйону особливого призначення (це був німецький штрафний батальйон). В цьому бою радянський підрозділ було повністю знищено, місто Сватове було окуповане ворогом. Це було єдине бойове зіткнення на території Сватівщини під час відступу радянських військ в липні 1942р.

В той же час на дільниці фронту Сватове-Куп’янськ наступали без бою частини 6-го румунського армійського корпусу.

Відразу після окупації м. Сватове німці двинулися далі в напрямку с. Містки. Окупація німцями с. Містки відбулася без бою в період між 9 і 10 липня 1942 року. Враховуючи те, що ворог обходив з обох флангів дзоти і доти опорного пункту 74-го укріпленого району біля с. Містки, наші війська, під загрозою оточення, залишили ці укріплення і відступили без бою ще до підходу німців. 10 липня 1942р. вся територія Сватівщини була окупована.

Вже після німців, в липні 1942р., до Сватового увійшли частини 6-го румунського армійського корпусу та 2-ї угорської армії.

В липні 1942р. головною мішенню радянських авіанальотів в Сватовому були ешелони ворога на залізничній станції. В цих рейдах наші штурмовики і бомбардувальники прикривав ас-винищувач, майбутній маршал, тричі Герой Радянського Союзу Олександр Іванович Покришкін.

У вересні 1942 р. через Сватове проходили на фронт, на р.Дон, окремі частини 8-ї італійської армії.

Під час окупації мирному населенню приходилося «не солодко». Фашисти встановили на окупованій території режим терору. Всього на території району було розстріляно 220 чол., закатовано голодом у Сватівській психіатричній лікарні 212 чол., угнано в Німеччину 2729 чол.

Першими постраждали від фашистського терору члени Комуністичної партії, а також євреї. Ще влітку 1942р. на Сватівщині німцями були заарештовані і розстріляні в районі селища Соснове 6 громадян єврейської національності.

В 17-й німецькій армії, яка окупувала Сватівщину в липні 1942р., був виданий наказ: якщо диверсанти не знайдені (у випадку радянських диверсій - прим.), то потрібно розстрілювати євреїв, особливо євреїв-комсомольців.

Також вищезазначеній армії були придані ейнзацкоманди і зондеркоманди (по 70-120 чоловік кожна) зі складу ейнзацгруппе «Ц» Завданням ейнзацгруппе було знищення єврейського населення на окупованих територіях Радянського Союзу.

Усі працездатні сватівчани були на обліку біржи праці. Їх викликали туди і розподіляли на різні роботи: від розчистки доріг від снігу до топки печей в німецьких установах. Поліція (розташовувалася на вул. Артема в м.Сватове) грабувала сватівчан. 12 радянських військовополонених були розстріляні поліцією в Сватівському концтаборі (поховані на кладовищі по вул. Комсомольського). Крім того, також діяли концтабори для радянських військовополонених в с.Куземівка та с.Кривошиївка.

Активізувалися і німецькі спецслужби. В період окупації в Старобільську базувався підрозділ абверу - група «Гермес-Б» (у складі 24 осіб) на чолі з Олександром Таном. «Гермес-Б» займався боротьбою з радянськими розвідниками, підпільниками і партизанами в німецькому тилу та засилав німецьких агентів через лінію фронту. В зону «обслуговування» «Гермес-Б» входила і окупована Сватівщина.

Також в Сватовому діяла й група німецької фельджандармерії (польова військова поліція). В кінці січня 1943 р. вона розташовувалася у трьох приватних будинках на вул. Зеленій. Фельджандармерія також займалася і боротьбою з партизанами та підпільниками. При кожній німецькій армії діяв батальйон фельджандармерії, а при кожній дивізії - група фельджандармерії (в ній було по штату: 3 офіцера, 30 унтер-офіцерів, 31 рядовий).

В зв’язку з тим, що на степовій території Сватівщини немає великих лісів, тут не вдалося розгорнути сильний партизанський рух. Боротьбу з ворогом вели, в основному, різні дрібні антифашистські групи і окремі патріоти. Частину цих груп об’єднав під своїм керівництвом запасний секретар Сватівського підпільного райкому партії Кривонос Яків Георгійович.

Сватівчани воювали у Ворошиловградському обласному партизанському загоні (командир - Сиворонов Яків Іванович), а також на території інших областей України та – в Росії, Білорусі, Молдові. А окремі сватівчани воювали в партизанських загонах у Франції, Італії, Бельгії.

Та створені фашистами окупаційні органи влади все ж давали «збої»: від угону до Німеччини можна було відкупитися, якщо дати хабара зраднику Батьківщини, секретарю Сватівської міської управи (розташовувалася, скоріш за все, за сучасною адресою пл. Радянська,1) Петру Деркачу. Він видавав «липові» довідки, в яких зменшував на 1 рік справжній вік молоді (до Німеччини угоняли з 15 років).

В 1942-1943р. німцям дуже заважали партизани, що діяли у сусідніх зі Сватівщиною Кремінських лісах, а також Кабанська, Климовська і Нововоднянська підпільні групи. Для боротьби проти партизан ворог намагався залучати навіть мирних жителів з сусідніх районів. Так, Містківська поліція, а також німецька фельджандармерія, викликали в Містківську районну управу трактористів Містківської МТС Чернобая і Стрельцова. Їм оголосили, що їх незабаром відправлять в Кремінські ліси для участі в каральній операції проти партизан. Але Чернобай і Стрельцов змогли уникнути участі в цьому. Лікар Майстренко Анна Олексіївна порадила їм натерти ноги відповідними рослинами і знову прийти до неї на прийом в лікарню. Коли вони прийшли на другий день в лікарню, вони отримали від цього лікаря документ, що вони хворі на ноги і не можуть брати участь в цій каральній операції.

Після оточення в листопаді 1942 року 330-тисячного угруповання німецько-фашистських та румунських військ під Сталінградом розпочалося визволення України.

Сватівський район (станом на початок радянського контрнаступу під Сталінградом 19.11.1942р.) знаходився в зоні відповідальності німецької групи армій «Б» (командуючий групою - генерал-полковник барон Максиміліан фон Вейхс). До складу групи армій «Б» , крім німецьких військ, входила також 8-а італійська армія , 3-а і 4-а румунські армії, 2-а угорська армія, хорватські війська.

В наслідок наступу радянських військ під Сталінградом румунські, італійські і угорські війська на Дону понесли тяжкі втрати і майже втратили боєздатність. Вони відступали.

Радянське командування розгортало свої сили на південь, через Сіверський Донець. Також головні сили радянських військ намагаються просунутися на захід від Старобільська з метою отримати оперативний простір.

22 і 25 січня 1943р. радянські літаки бомбили і штурмували живу силу і техніку ворога в районі Містки, Сватове.

В другій половині січня 1943р. через с. Первомайськ і саме Сватове пройшли відступаючи в безладі війська 8-ї італійської армії Також за кілька днів до визволення в Сватове в'їхала колона танків 19-ї німецької танкової дивізії.

Стрімке просування радянських військ викликало паніку серед поліції. За кілька днів до визволення Н-Дуванки (вже чулася перестрілка в найближчих до Н-Дуванки селах) по її вулицях гасав на мотоциклі п’яний начальник Н-Дуванської поліції Галушка озброєний автоматом і кричав, що він перестріляє всіх прихильників радянської влади в Н-Дуванці. Рядовими поліцаями в Н-Дуванці, в основному, були місцеві вихідці з колись заможних(кулацьких) сімей. Поліцаї не дуже охоче брали участь в розстрілах дуванчан, вони більше грабували (ходили по багатих хатах в пошуках грошей і цінних речей). Н-Дуванські поліцаї, за чутками, втекли в Сватову, де їх перестріляли радянські війська під час боїв за місто.

В кінці січня 1943р. в районі с. Покровське - м.Куп’янськ - с.Верхня Дуванка - смт Нижня Дуванка - м.Сватове оборонялася 298-а німецька піхотна дивізія (командир - генерал-майор Герберт Міхаеліс), а бій безпосередньо в м.Сватове вела 320-а німецька піхотна дивізія (командир дивізії - генерал-майор Георг-Вільгельм Постель). Цю дивізію ворог перекинув в середині січня 1943р. на Східний фронт з Західної Європи. Ще південніше оборонялися: 19-а німецька танкова дивізія (командир дивізії - генерал-лейтенант Густав Шмідт) – в Кабаньєму і Кремінній, а 27-а німецька танкова дивізія – в м.Рубіжне і в селах східніше, в напрямку Лисичанська.

Визволення населених пунктів у східній частині Сватівського району розпочалося 27-29 січня під час Острогозько-россошанської наступальної операції (17-27.01.1943р.) військ Воронезького фронту і 6-ї армії Південно-Західного фронту.

Центральна і західна частини Сватівського району були визволені 29 січня - 2 лютого в результаті операції «Скачок» (29.01 – 18. 02.1943р.). Під час цієї операції війська 6-ї радянської армії атакували праве крило армійської групи генерала гірських військ Хуберта Ланца (298-а і 320-а німецькі піхотні дивізії) в напрямку Куп’янськ, Сватове, наносячи головний удар на м.Балаклію. Також в цих боях брали участь окремі підрозділи 19-ї німецької танкової дивізії.

Бої за визволення Луганщини проходили в надзвичайно важких погодних умовах (снігопади, морози).

Головну роль в звільненні Сватівщини відіграла 267-а стрілецька дивізія (командир - полковник, а потім - генерал-майор Герасимов Віктор Олександрович) 6-ї армії (командуючий армією - генерал-лейтенант Харитонов Федір Михайлович) Південно-Західного фронту (командуючий фронтом - генерал-полковник Ватутін Микола Федорович).

Місто Сватове було звільнене від 320-ї німецької піхотної дивізії і окремих підрозділів (близько 30 німецьких танків, що становить, по чисельності, дві танкові роти неповного складу - прим.) 19-ї німецької танкової дивізії після дводенного бою 31 січня 1943 року.

Німці самі спішно залишили Сватове під загрозою оточення і відступили на захід. Прикривати свій відступ на вул.Ветеринарній (між Харинським переїздом і вул.Дзержинського) німці залишили трьох кулеметників-смертників, прикутих ланцюгами на горищах будинків. Вони вели вогонь до останнього набою.

Командиру 267-ї стрілецької дивізії Герасимову Віктору Олександровичу було присвоєно звання Почесного громадянина м.Сватове.

Найбільш запеклі бої на Сватівщині були в с.Верхня Дуванка, с.Лебедівка, с.Новониканорівка, с. Преображенне, с. Гончарівка, с. Хомівка, на околиці Сватового з боку с. Первомайськ, в районі селища Соснове, між Сватовим і с. Райгородка.

Ворог встиг під час відступу підірвати та підпалити в Сватове залізничні і автомобільні мости та цілий ряд промислових підприємств, установ і житлових приміщень.

1 лютого 1943р. радянське Інформбюро повідомляло: «Наші війська в результаті нищівної атаки оволоділи містом і великою залізничною станцією Сватове». А 3-го лютого повідомлялось: «Наші частини в районі Сватового зайняли ряд населених пунктів. Знищено до 800 гітлерівців, 5 німецьких танків, 2 бронеавтомобіля і 24 гармати. Захоплено 17 гармат, склад з боєприпасами, 16 автомобілів, 11 радіостанцій, елеватор з зерном. У повітряних боях наші льотчики збили 10 німецьких літаків».

Звільнення усіх населених пунктів Сватівщини завершилося 2 лютого 1943 року.

Загальна кількість радянських воїнів, які загинули під час боїв за визволення Сватівщини і померли, вже після визволення, в госпіталях на території Сватівського району точно не відома (це як мінімум 1046 чол.).

Німецькі війська теж понесли відчутні втрати в людях і техніці - особливо 298-а німецька піхотна дивізія.

В першій половині 1943 р. небо Сватівщини захищав від нальотів літаків ворога ас-винищувач, майбутній генерал-полковник, двічі Герой Радянського Союзу Микола Михайлович Скоморохов.

Сватівщина залишалася у прифронтовій смузі до кінця серпня 1943 року, коли, після перемоги у битві на Курській Дузі, радянські війська звільнили 23 серпня м.Харків.

Всього на фронтах Великої Вітчизняної війни мужньо воювали 19 тис. воїнів, котрі народилися у Сватівському районі, 10 тис. з них віддали своє життя в боротьбі за свободу й незалежність Батьківщини. 1 сватівчанин в роки Великої Вітчизняної війни командував дивізією, 4 сватівчан командували полками. Сватівщину прославили ратними подвигами 10 Героїв Радянського Союзу (Білоіваненко Михайло Іванович, Почтарьов Микола Іванович, Коваленко Павло Васильович, Рогальов Петро Леонтійович, Купчин Григорій Трохимович, Омелечко Микола Федорович, Конопля Василь Федорович, Перепелиця Полікарп Лазаревич,Єфименко Іван Федорович, Блінов Костянтин Мінайович). Крім того, захищаючі небо Сватівщини загинув в бою льотчик-винищувач Герой Радянського Союзу Кударь Петро Сергійович. 3 сватівчанина стали повними кавалерами Ордена Слави (Лисенко Олексій Ігнатович, Аксаков Микола Миколайович, Молодан Андрій Тихонович), 1 сватівчанин нагороджений 4 медалями „За отвагу” (це Чистенко Іван Сергійович), і також ще 2708 - нагороджено бойовими орденами і медалями.

Близько 20 сватівчан брали участь у параді в Москві на Червоній Площі 7 листопада 1941 р., ще 8 сватівчан брали участь в Параді Перемоги 24 червня 1945 р. З них Тарануха Андрій Іванович і Хімченко Олексій Іванович є учасниками обох парадів.

Зберігаючи пам’ять про всіх сватівчан, хто не повернувся з фронтів Великої Вітчизняної, у 1995 році до 50-річчя Перемоги, в Сватове силами підприємств, установ та організацій було зведено меморіал Слави, Пам’яті і Скорботи.

На всіх братських могилах встановлені пам’ятні знаки. На честь визволителів 267-ї стрілецької дивізії у місті Сватове на пл. Радянській встановлено пам’ятний знак – 76 мм гармата ЗІС – 2.

Зруйноване німецько-фашистськими загарбниками народне господарство району було відбудоване, завдяки самовідданій праці сватівчан, до 1950 року. В наступні чотири десятиліття господарство Сватівщини зміцнювалося, постійно підвищувався добробут трудящих.

В 1962р. в Сватовому був відкритий краєзнавчий музей.

Адміністративні кордони Сватівського району остаточно сформувалися після численних реформувань і укрупнень в 1965 році.

Найбільш вагомий внесок в розвиток нашого району в 1945-1991рр. зробили наступні голови Сватівського райвиконкому: Єрмолюк Галина Олексіївна, Біловол Микола Григорович, Кравцов Віктор Павлович, Макаренко Олексій Ілліч, Доренський Едуард Григорович.

Для Сватівщини також дуже багато зробили перші секретарі Сватівського райкому партії - Кісельов Олександр Михайлович та Забурдаєв Іван Іванович.

Особливо великий внесок у розбудову народного господарства району зробив 1-й секретар Сватівського райкому Комуністичної партії України Іван Іванович Забурдаєв (15.03.1937-21.04.1990). Під його керівництвом в районі в 1980-1990 роках здійснювалося велике будівництво житла, будувалися також і дороги, лікарні, школи, об’єкти торгівлі, підприємства. Були значно покращені умови праці працівників сільського господарства. В значній мірі, завдяки І.І. Забурдаєву, Сватове стало красивим, охайним районним центром з розвиненою інфраструктурою.

Трудовими досягненнями прославили наш край 11 Героїв Соціалістичної Праці (Рибальченко Іван Степанович, Кравцов Василь Якович, Бєлік Ганна Павлівна, Палійов Йосип Якович, Фоменко Дмитро Іванович, Бакаєва Ганна Олександрівна, Попова Анастасія Макарівна, Фень Василь Андрійович, Цвітенко Параска Семенівна, Шевченко Данило Федорович, Турок Василь Іванович).

Понад 60 сватівчан отримали почесне звання «Заслужений працівник» в різних галузях господарства, освіти і культури, а також мають наукові звання.

Значний внесок у вивчення та збереження історії району зробили краєзнавці: вчитель історії Сватівської ЗОШ №6 Піняков Георгій Якович, завідуючий відділом культури Сватівського району Сокирянський Семен Федорович, багаторічний директор Сватівського краєзнавчого музею Плющ Галина Тимофіївна (пропрацювала на цій посаді 25 років), вчитель географії Сватівської ЗОШ №8 Принь Віталій Михайлович, автор книг про історію Сватівщини - Королько Леонід Миколайович.

Після закінчення Другої світової війни сватівчани брали участь майже у всіх військових конфліктах, в яких Радянський Союз відстоював свої інтереси: у війні в Кореї (1950-1953), В’єтнамі (1965-1973), Афганістані (1979-1989) та в подіях на Кубі (починаючи з 1962 року) і в Чехословаччині (1968). Вже в роки, коли Україна була незалежна, один сватівчанин брав участь у війні в Іраку (2003-2011).

Так склалося, що після 1945 року для сватівчан найбільш суттєвим військовим конфліктом, що залишив свій безжалісний слід в долях наших ветеранів, стала війна в Афганістані. Там, у складі 40-ї армії під командуванням генерал-полковника Бориса Всеволодовича Громова, виконували свій військовий обов’язок більше 132 чоловік (ці особи народилися на Сватівщині і призивалися звідси до армії або були іногородніми і приїхали на навчання в Хомівське ПТУ-114, або народилися на Сватівщині, а потім переїхали на постійне місце проживання до іншої місцевості і вже звідти їх призвали до війська - прим.).

Більшість сватівчан, які служили в Афганістані, були водіями - випускниками Хомівського ПТУ-114. Але є серед них також і мотострілки, бійці спецназу, пілоти бойових вертольотів та представники інших воїнських спеціальностей.

Пам’ять про наших 4-х загиблих земляків: Герчинського Юрія, Шпанку Івана, Харебіна Володимира, Головченка Валерія буде вічним прикладом справжньої мужності, постійним нагадуванням про ціну мирного життя. 3 сватівчанина повернулися з афганської війни інвалідами. Бойові заслуги наших земляків відзначені нагородами Батьківщини: орденом «Червоної Зірки» були нагороджені 2 сватівчан (Тарасенко Олександр Іванович - одним орденом «Красной Звезды», а Доценко Володимир Семенович - двома орденами «Красной Звезды»), медаллю «За отвагу» - 4, медаллю «За боевые заслуги» - 10 сватівчан. 209 сватівчан брали участь в ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, 65 з них вже, на жаль, нема з нами.

Сватівщина пишається своїми земляками, котрі прославили свою Батьківщину.

Київську кіностудію імені О.Довженка протягом 15 років очолював наш земляк, заслужений діяч мистецтв УРСР Микола Павлович Мащенко (1929-2013), котрий народився в с.Мілуватка Сватівського району.

Зі Сватівщиною пов’язані дитинство і юність професора, ректора Харківського державного університету в 1933-1934 роках Блудова Якова Семеновича.

В період між 1930 і 1936 рр. керуючим Сватівським відділенням Держбанку СРСР працював Чернозуб Олексій Африканович. Під час своєї подальшої трудової кар’єри він займав посади керуючого Білоруською республіканською конторою Держбанку СРСР, заступника голови правління Держбанку СРСР, заступника міністра фінансів Білоруської СРСР, працював в Лондоні в якості голови правління Московського народного банка, а потім був заступником голови Внешторгбанка СРСР.

Заслужений діяч мистецтв РРФСР Микола Олексійович Лєбєдєв народився в м. Сватове в сім’ї залізничника. Після Жовтневої революції 1917 року Микола Олексійович працював журналістом в газеті «Известия». З 1921 року працював у сфері кіно. В 1922 році був призначений редактором журналу «Пролеткино» (пізніше перейменованого в «Искусство кино»). Потім він став одним з організаторів Асоціації революційної кінематографії. Особливу увагу Лєбєдєв приділяв вихованню кінематографічної молоді. З 1931 року, майже півстоліття, він вів активну науково-педагогічну роботу у ВГІКу (Всесоюзному державному інституті кінематографії).

Лєбєдєв М.О. став професором ВГІКа, нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, Жовтневої Революції, «Знак Пошани», багатьма медалями. Протягом багатьох років Лєбєдєв виконував обов’язки віце-президента Міжнародного конгресу кінематографістів.

Зі Сватівщиною пов’язані родинні корені Германа Степановича Тітова - космонавта №2 планети Земля (його дружина Тамара Василівна Черкас родом з вул. Ново-Кримської в м.Сватове, зараз ця вулиця носить ім’я Тітова) та уродженця с.Мілуватка льотчика-винищувач, майора Василя Дмитровича Щєглова (1940-1973), котрий навчався в Центрі підготовки космонавтів ім. Ю.О. Гагаріна. Нажаль, Василь Дмитрович помер у віці 33 років. І його плани взяти участь у космічному польоті не реалізувалися.

Також сватівчани пишаються своїми знаменитими земляками -Валентином Миколайовичем Пивоваровим - кінорежисером Київської кіностудії імені О.Довженка, Анатолієм Гнатовичем Підлісним - заслуженим артистом України, Григорієм Власовичем Шлоканьовим - архітектором, Віктором Олександровичем Таранченком - скульптором, заслуженим художником України.

Також не можна не згадати нашого земляка Віталія Павловича Маласая, ім’ям якого названо один з найскладніших перекатів на сибірській річці Анадир та мис Маласая на острові Нансена, який входить до складу архіпелагу Земля Франца – Йосипа у Північно-Льодовитому океані. Ім’ям Ігоря Сергійовича Краснослободцева названо безіменний льодовик №38 в басейні річки Уйсу, де він загинув під час Таджиксько-Памірської гляціологічної експедиції.

В Сватовому народився режисер Московського академічного театру ім. Володимира Маяковського, професор Російського університету театрального мистецтва Юрій Володимирович Іоффе. А його рідний брат - Іоффе Ігор Володимирович є заслуженим лікарем України, головним хірургом Луганської області, доктором медичних наук, професором, завідуючим кафедрою хірургії №1, проректором по клінічної роботі Луганського медичного університету.

В смт Н-Дуванка народився почесний голова Ради Земляцтв України в Росії, керівник Громадського представництва Луганської області в м.Москва Чоломбитько Микола Іванович.

Сватівщина є Батьківщиною доктора, кандидата сільськогосподарських наук, викладача Краснодарського науково-дослідного інституту і Кубанського державного університету(Росія) Івана Яковича Гребенюка.

Досягли найвищих військових звань наступні наші земляки:
- сином поміщика з с. Верхня Дуванка був генерал-майор царської армії Тихоцький Сергій Георгійович (1807-1872), котрий брав участь в російсько-турецькій війні 1828-1829рр. та Кримській війні (1853-1856рр.).
- в с.Жовтневе знаходяться родинні корені генерал-майора внутрішньої служби Леоніда Петровича Телятникова (1951-2004), котрий отримав високе звання Героя Радянського Союзу за ліквідацію пожежі в перші години аварії на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986р.
- на Сватівщині закінчив школу і розпочав свою трудову діяльність начальник Головного Управління МНС Російської Федерації по Санкт-Петербургу, а потім - в 2010-2012 рр. міський голова м.Орел генерал – майор Віктор Вікторович Саф?янов.
- в с.Мілуватка народився генерал-майор авіації у відставці Збройних сил України Жук Василь Іванович.
- м.Сватове є Батьківщиною генерал-лейтенанта Збройних сил України Химченко Сергія Миколайовича.
- в с.Преображенне народилися генерал-лейтенант КДБ СРСР Гібадулов Микола Григорович та генерал-лейтенант залізничних військ Збройних Сил України Євдокієнко Геннадій Семенович.
- м. Сватове є Батьківщиною голови Служби зовнішньої розвідки України генерал-полковник Ілляшова Григорія Олексійовича (він був також народним депутатом України V скликання).

В м.Сватове також народився народний депутат України І,ІІ,VІ скликань Стешенко Олександр Миколайович. Зі Сватівщиною пов’язана і трудова біографія народного депутата України V скликання Іванова Володимира Михайловича.

Сватівщина багата на талановитих людей, які своєю працею спочатку прославили землю своїх батьків на теренах всієї Російської імперії, Радянського Союзу, а зараз і незалежної України.

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року Сватівщина щоденно робить свій внесок у зміцнення нашої держави.

На жаль, Сватівщину в цей період не оминули ті ж проблеми, що й інші регіони нашої держави: зруйнована більшість промислових і переробних підприємств, фіксується різке збільшення випадків захворювання на СНІД, туберкульоз, наркоманію та інші соціально небезпечні хвороби, падіння життєвого рівня населення, зростання рівня злочинності. Ще з радянських часів наш район знаходиться у стані глибокої демографічної кризи, зумовленої депопуляцією, збільшенням питомої ваги осіб похилого віку і зменшенням середньої тривалості життя.

Починаючи з 90-х років ХХ століття спостерігається відчутна міграція сватівчан в країни Європи, США та колишнього Радянського Союзу.

Провідними галузями економіки району зараз є сільське господарство (що пережило в 1999р. реформування колгоспів і радгоспів) та переробка технічних культур.

Станом на 01.06. 2013р. в Сватівському районі було 177 агроформувань різних форм власності (ТОВА-5, приватних підприємств-агрофірм-15, фермерських господарств-154, державні підприємства-1, підприємства інших форм господарювання-2). Візиткою м.Сватове є ТОВ «Сватівська олія», чия продукція відома не лише в Україні, а й за кордоном.

Важливими фактами історії є перебування на Сватівщині керівників Радянського Союзу та незалежної України:
- в грудні 1919р. та в першій половині 1942 рр. майбутнього першого секретаря ЦК КПРС Микити Сергійовича Хрущова;
- 1 червня 2008р. Сватівщину (с.Райгородка, с.Свердлівка) відвідала з приватним візитом дружина Президента В.А. Ющенко – Катерина Михайлівна Чумаченко. 3 жовтня 2009р. на території Сватівщини перебував зі своєю родиною з приватним візитом вже особисто Президент України Віктор Андрійович Ющенко. Зазначені події пояснюються тим, що батько Катерини Чумаченко народився в с.Зайцівка (нині не існує) на території теперішнього Борівського району Харківської області, а хрестився в церкві в с.Боголюбівка (зараз - Свердлівка) Райгородської сільської ради Луганської області;
- 22 грудня 2005р. в м.Сватове, в рамках підготовки до проведення виборів до Верховної Ради України 26.03.2006р., провів передвиборний мітинг лідер Партії регіонів, майбутній Президент України Віктор Федорович Янукович.

В 2010 році після обрання на посаду Президента України В.Ф. Януковича відбулася певна стабілізація (вперше після 2004р.) виконавчої гілки влади в нашій країні. Влада робить спроби проводити в Україні економічні реформи.

Завдяки тісній, продуктивній співпраці між Сватівською райдержадміністрацією (голова - Мормуль Володимир Володимирович) і Сватівською районною радою (голова - Бервено Тетяна Василівна) в 2010-2012 рр. вдалося облаштувати біля с.Містки Меморіальний комплекс «Оборонний рубіж. Фрагмент 74-го укріпленого району Воронезько-Ворошиловградської оборонної операції 1942 р.», побудувати храм ікони Божої Матері «Спорительниця хлібів» в м.Сватове, капітально відремонтувати Сватівський народний районний краєзнавчий музей, стадіони в с.Гончарівка, с.Преображенне. Побудовано підвідний газопровід до с.Містки. Куплено за рахунок бюджету 3 квартири для лікарів. Також капітально відремонтовано і оснащено сучасним обладнанням 9 бібліотек в селах району. У 2012р. розпочалося будівництво в Сватовому позашкільного закладу з плавальним оздоровчим басейном.

В 2011 р. зроблено капітальний ремонт пологового відділення , в 2012р. розпочато ремонт хірургічного відділення Сватівської ЦРБ.

Вживаються заходи щодо розвитку галузі освіти, культури району.

Ведуться роботи з очистки р.Красної та боротьба з підтопленням населених пунктів нашого району.

Олег Тищенко, історик, краєзнавець, позаштатний кореспондент «СВ»


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22