Сайт города
СВАТОВО




Від найдавніших часів до сьогодення



Сторінки історії Сватівщини

Про Сватівщину на сьогодні написано чимало розвідок і досліджень. Основні відомості з історії цього краю від найдавніших часів до середини 70-х рр. XX ст. подані в томі "Луганська область" (І і II видання) 26-томної "Історії міст і сіл Української РСР" Але цей матеріал дещо неповний, застарілий, викладений з ідеологізмами.
Ось чому, не претендуючи на повноту висвітлення історичних подій, автори з позицій вимог новітнього часу пропонують власну версію тих подій, які відбувалися на території цього славного краю.
Як засвідчують археологічні пам'ятки, територія Сватівського району була заселена людьми ще за часів палеоліту. Тут знайдено 6 пам'яток — кам'яні знаряддя мустьєрської доби (150-35 тис. років тому).
У межах району на річках Красна, Жеребець, Борова виявлено 8 поселень епохи мезоліту (Х- VІ тис. до н. д.) і неоліту (У-ІІІ тис. до н. д.).
В епоху міді-бронзи (V — початок І тисячоліття до н. д.) територію сучасного Сватівського району заселяли скотарсько-землеробські племена. Пам'яток цієї доби у краї виявлено найбільше. Тільки поселень налічується 110. Кургани цієї епохи є в околицях Сватового, смт. Нижня Дуванка, на території сіл Володимирівка, Гончарівка, Ковалівка, Куземівка, Райгородка та ін.
Наприкінці епохи міді — бронзи в ранню залізну добу територію Сватівського району населяли індо-іранські племена. Тут виявлено пам'ятки скіфської (біля села Кам'янка) і сарматської культури (м. Сватове, смт. Нижня Дуванка та ін.).
В період раннього середньовіччя (І V-ХІІ ст. н. д.) територію сучасного Сватівського району заселяли кочовики. Кочівницькі поховання виявлено на території м. Сватове, смт. Нижня Дуванка, с. Райгородка тощо.
Після монголо-татарської навали територія сучасної Сватівщини увійшла до складу Золотої Орди (40-і роки XIII ст. — початок 30-х років XV ст.), а потім до її спадкоємниці — Великої Орди, що була сформована 1430 року.
Наприкінці XIV — протягом XV ст. територія сучасного Сватівського району, як і усього Донецького краю, була ареною боротьби різних тюркських ханів і правителів за владу: між середньо-азійським правителем Тамерланом (Тимуром) і золотоординським ханом Тохтамишем (1394-1395 рр.), між ханами Великої Орди і Кримського ханства, що виникло наприкінці 40-х років XV ст. тощо. Внаслідок цих війн виникло так зване Дике поле, до складу якого входила і територія сучасної Сватівщини.
Нове заселення території сучасної Сватівщини починається у другій половині XVII століття, коли за рахунок переселенців з Правобережної й Лівобережної України, селян, міщан, козаків, на сході від Лівобережної України створюється так звана Слобідська Україна. Військовими й адміністративно-територіальними одиницями Слобідської України були слобідські козацькі полки. В адміністративних і військових питаннях вони були підпорядковані бєлгородському воєводі, а через нього — спочатку Розрядному приказу в Москві, а з 1688 р. — Посольському приказу.
Першими у 50-х роках XVII століття були засновані Острогозький (Рибинський), Харківський, Охтирський і Сумський полки. До Харківського й Острогозького полків належали північні окраїни сучасних Донецької та Луганської областей до річок Бахмуту й Айдару. Саме на території Харківського слобідського полку була заснована слобода Сватова Лучка, або Сватова Пристень. Датою заснування Сватової Лучки вважається 1660 рік. Щодо виникнення цієї назви є дві легенди. В одній із них розповідається, що ця назва походить від слова "сват", оскільки переселенці, що жили поряд, були сватами. Прямий звуковий зв'язок цієї назви зі словом "сват" і обумовив таке етимологізування народом топоніма "Сватове". Інша легенда, на наш погляд, більш імовірна, вказує на те, що перші поселенці — українські козаки — заснували своє поселення на р. Сваха (притока р. Красна), яку, до речі, позначено на плані Сватової Лучки 1763 року. Коренева основа цієї назви походить від індоєвропейського слова із значеннями "свій", "своя".
Подальша історія слободи Сватова Лучка тісно пов'язана з Ізюмським слобідським полком, біля витоків якого був козацький отаман Яків Степанович Черніговець. У 1663 р. він приїхав до Бєлгорода і прохав дозволу поселитися зі своїми українськими задніпрянськими переселенцями на татарських переправах через р. Сіверський Донець у гирлі річки Балаклії. Наступного року Я.С.Черніговець доповідав бєлгородському воєводі, що місто він уже збудував і назвав його Балаклією. Він став першим балаклійським осадчим, а невдовзі — балаклійським полковником. Я.С.Черніговець збудував також невеличке укріплення Ізюм. Справу заснування Ізюмського полку та його заселення ще більше поширили харківський полковник Григорій Єрофійович Донець та його син Костянтин Григорович Донець-Захаржевський. Г.Є.Донець збудував на правому березі Сіверського Донця на початку 80-х років XVII ст. нове містечко Ізюм, до якого був перенесений і перший Ізюм. Невдовзі Ізюм став полковим містом Ізюмського слобідського полку, а Г.Є.Донець — його першим полковником. У 1682 р. була видана вільготна жалована грамота московського царя Федора Олексійовича на ім'я харківського полковника Г.Є.Донця козакам Ізюмського слобідського полку. Поселенцям було дозволено будувати міста і слободи, селитися там, орати землю тощо. Полковник Г.Є.Донець, до речі, дістав право заселяти Ізюм тільки переселенцями із Харківського, Охтирського, Сумського полків. Йому було заборонено приймати переселенців з Московщини. Інші привілеї (право вільної торгівлі, право навіки і без чиншу володіти землями, не платити чиншу за млини, шинки, лавки та всякі промисли тощо) надавалися і в наступних грамотах 80-х років XVII ст. Це, безумовно, сприяло заселенню території Ізюмського полку, в тому числі й території сучасного Сватівського району.
У другій половині XVII ст. українські поселенці заснували слободу Коломийчиха (переселенцями з Харківського і Сумського слобідських полків наприкінці XVII ст.), Куземівка (1688 р.), Маньківка, Преображение і, можливо, Білоцерківка (1660 р.; з 1918 р. — с. Первомайськ).
Після того, як із Харківського слобідського полку в 1685 р. виділився Ізюмський слобідський полк, ці та інші слободи сучасної території Сватівського району наприкінці XVII — на початку XVIII ст. увійшли до складу Ізюмського слобідського полку.
Після поділу Росії на губернії (1708 р.) Сватова Лучка та інші слободи у складі Ізюмського слобідського полку ввійшли до складу Азовської губернії (1708-1719 рр.; у 1725 р. губернію перейменовано на Воронезьку), потім Київської (1719-1722 рр.). У 1727-1732 рр. "слобідські" українські території відійшли до Бєлгородської губернії. Указом від 23 грудня 1732 р. за царювання Анни Іванівни слобідські полковники та старшини були значно обмежені у військовому керівництві полками. Із частини козаків та місцевих селян кожного полку формувалися регулярні військові роти на чолі з ротмістрами. Згодом із цих рот був утворений Слобідський драгунський полк, до якого перевели частину козаків із місцевих полків. Але це викликало велике незадоволення козацької старшини та козаків, і в 1743 р. козацькі полки на Слобожанщині були відновлені, а наприкінці року їм були надані жаловані грамоти, якими були скасовані реформ Анни Іванівни і відновлені козацькі привілеї.
Якраз на цей час, першу половину XVIII ст., припадає поява нових населених пунктів на території сучасної Сватівщини. У 30-х роках XVIII ст. виникло поселення Нижня Дуванка (нині смт. Нижня Дуванка), хоча перші жителі оселилися тут наприкінці XVII — на початку XVIII ст. У грамоті Петра І від 14 жовтня 1704 р. ізюмському полковникові К.Г.Донець-Захаржевському вказувалося, що багато козаків і селян слобідських полків, а також "всяких чинов служилі люди і утікачі від поміщиків" самовільно прийшли на річки Красну і Дуванку, захопивши там поля й угіддя.
Щодо походження назви "Дуванка" існують дві найбільш імовірні версії. За першою, назва могла виникнути від тюрського слова "дуван" — "відкрите високе місце". Дослівно: "Річка, що протікає по підвищеній місцевості". За другою версією, назва походить від перського (татарського) "дуван", "дуванити" — "дільба полонених і полонянок".
У першій половині XVIII ст. на берегах річки Борова, лівої притоки Сіверського Дінця, за 27 км на південний схід від Сватової Лучки виникла слобода Містки (тепер с. Містки), її назва пояснюється тим, що поселенцям у весняну та осінню повінь доводилося будувати греблі, загати та довгі вузькі містки. Незабаром Святогірський монастир захопив землі селян і приписав їх до своїх володінь.
У 1764 р. російським урядом монастирські землі були конфісковані і передані у відання царської колегії економії. Містківським селянам виділили землі з найгіршими, крейдяними ґрунтами. Відтоді місцевість, де були селянські наділи, отримала назву "Крейдянка".
Після ліквідації 1765 р. козацько-полкового устрою Ізюмський слобідський полк увійшов до складу Слобідеько-Української губернії (з 1780 р. — Харківське намісництво; з 1795 р. — Слобідсько-Українська губернія; з 1835 р. — Харківська губернія). Сватова Лучка стала центром одного з комісарських управлінь, що були створені в Слобідсько-Українській губернії замість ліквідованих слобідських полків. Козаки Сватової Лучки та інших слобід були переведені в розряд військових обивателів і обкладені податком — 95 коп. на ревізьку душу (людину чоловічої статі). Це викликало невдоволення населення, яке виступало за повернення своїх прав.
1767 р. в Москві була скликана Комісія по складанню нового уложення (збірника законів), оскільки Соборне уложення 1649 року дуже застаріло. Від Слобідської України було обрано 15 депутатів (із 34 взагалі з України): 7 із них належали до козацької старшини і дворянства, а 8 — до військових обивателів. Вибрані представники мусили привезти з собою: 1) прохання про громадські справи; 2) накази; 3) свої повноваження. У своїх наказах військові обивателі казенних слобід Ізюмської провінції просили про відродження козацтва, скасування 95-копійкового збору тощо. Так, зокрема, пункт про відродження козаччини був у проханні військових обивателів Сватової Лучки. Але ці прохання не були задоволені. Наприкінці 1768 р. у зв'язку з початком російсько-турецької війни комісія була розпущена без будь-яких наслідків.
Але боротьба за повернення своїх привілеїв продовжувалася в інших формах. Однією з них була гайдамаччина. У Сватовій Лучці гайдамаки діяли в 1770-1771 рр. їх невеличкі загони, що переховувалися в лісах і степах, уночі нападали на комісарське управління, місцевих багатіїв, купців. Ці та інші форми боротьби за повернення своїх привілеїв, які не принесли успіху, пояснюються тим, що більшість населення Сватівщини складали якраз військові обивателі. Так, у 1773 р. із загальної кількості 3698 жителів слободи Сватова Лучка було: військових обивателів 2664 (72%), селян — 96 (2,6%), військовослужбовців — 35 (0,9%), відставних військовиків — 18 (0,5%), колишніх козацьких старшин — 7 (0,2 %), представників духовенства — 33 (0,9%), підданих черкас — 881 (23,8%), циганів — 38 (1,0%), купецьких дітей (купців) — 3 (0,1%).
Населення Сватівщини у XVII-XVIII ст. займалося в основному землеробством і пов'язаним з ним скотарством. Наприкінці XVIII ст. середній земельний наділ на ревізьку душу становив тут близько 7 га. Вирощували на Сватівщині пшеницю, кукурудзу, соняшник, цукрові буряки, горох тощо. Були широко розвинуті й ремесла, особливо швацьке та кравецьке. Значна роль в економічному житті Сватівщини належала різним промислам: бджільництву, рибальству, млинарству, ґуральництву.
Мешканці краю виготовляли вози, колеса, плуга, гнали дьоготь, займалися винокурінням. Жінки ткали полотно й сукно для власних потреб, а також на продаж. Розвиток сільського господарства і промислів сприяв розвиткові торгівлі, виникненню місцевих торгів-базарів, і особливо ярмарків, що були вищою, порівняно з базарами, формою ринкових зв'язків.
Важливу роль в економічному житті Сватівщини наприкінці XVIII — на початку XIX ст. відігравав ярмарок у слободі Сватова Лучка, що бував тут 4 рази на рік і тривав по кілька днів. Сюди з різних куточків Слобожанщини та деяких місцевостей Росії приганяли коней, велику рогату худобу, привозили збіжжя, іншу різноманітну сільськогосподарську продукцію, солону рибу, дьоготь, мило, тканини, хутра, килими, посуд, вино тощо. Тутешні жителі продавали вироби місцевого ремесла й промислів, власну сільськогосподарську продукцію.
Значного рівня досягла і постійна торгівля. Наприкінці XVIII ст. (1785 р.) в слободі Сватова Лучка було 15 лавок і 12 шинків, діяло кілька млинів.
У 1793 р. у слободі Сватова Лучка побудували нову церкву, використавши ліс попереднього, дуже старого, храму, 6 липня 1793 р., коли відслужили літургію і люди вийшли з церкви, вона впала і розсипалася вщент. Ця пригода викликала у всіх жителів слободи бажання подякувати Богові спорудженням нового храму, на що тоді ж у преосвященного Христофора і випросили благословенну грамоту.
Нові випробування сватівцям, як і всім українцям, прийшли у XIX ст., коли тут почали створюватися військові поселення. Протягом 1817—1825 рр. у Слобідсько-Українській (Харківській), Катеринославській і Херсонській губерніях було розміщено як військових поселенців 16 кавалерійських і 3 піхотних полки. У 20-х роках в слободах Сватова Лучка, Нижня Дуванка, Містки і навколишніх селах і хуторах було розквартировано Катеринославський кірасирський полк 2-ї кірасирської дивізії. Сватова Лучка, де містилися штаби, почала називатися Новокатеринославом. Нижня Дуванка, де був розквартирований ескадрон цього полку, почала називатися першою слободою, тобто центром 2-ї поселенської волості Куп'янського округу Українського військового поселення.
Становище поселян було скрутним. Майже всіх придатних до військової служби жителів віком від 18 до 45 років переводили на становище напіввійськових, напівгосподарів-селян.
Так, у 1830 р. в Нижній Дуванці з 2374 мешканців військових поселенців було 1115 (47%), у Містках із близько З тисяч мешканців військових поселенців було 1356 (45%). Військові поселенці поділялися на господарів та їх помічників. З перших комплектувалися військові підрозділи Катеринославського кірасирського полку, з других — резервні частини. Кожний господар утримував трьох постояльців-кірасирів. Військові поселяни носили форму, два дні на тиждень займалися військовим навчанням. Ведення господарства і відбування військових повинностей здійснювалося на основі регламентованої муштри: вставали під барабанний дріб, на роботу йшли строєм, працювали під наглядом начальників. Вони не могли без дозволу командирів одружуватися, хрестити дітей, вийти за межі села. За найменшу провину їх карали шпіцрутенами: по кілька разів проганяли вздовж шеренги солдатів, забиваючи часто до смерті. З 45 років поселенці виходили у відставку, але повинні були продовжувати службу у військовому господарстві. Військові поселенці самі поповнювали ряди полку: дітей 6-ти років вже навчали військової справи, а потім з 12-річного віку відбирали від батьків і зараховували в кантоністи тобто діти фактично ставали солдатами, зазнаючи всіх тягот казарменої служби.
У 1857 році, після неодноразових повстань військових поселенців у різних частинах Російської імперії, військові поселення були зліквідовані і слободи отримали свої старі назви, а військових поселенців перевели до розряду державних селян. Це переведення супроводилося зменшенням земельних наділів. Так, мешканці слободи Містки, яка стала центром новоутвореної Містківської волості Старобільського повіту Харківської губернії, отримали по 6,6 десятини (замість 8,5 десятин) на душу чоловічої статі, а решта землі відійшла до казни.
Реформи 60-70-х рр. XIX ст. в Російській імперії, незважаючи на обмежений характер, сприяли подальшому розвиткові краю. У пореформений період відбувається зростання населення Сватівщини. Зокрема, у Містках кількість мешканців збільшилась з 3 тисяч у 1830 р. до 5781 у 1905 р., у Нижній Дуванці — з 2374 у 1830 р. до 4680 в 1913 р.
Особливо швидко зростало населення волосної слободи Сватова Лучка Куп'янського повіту Харківської губернії — за період 1862-1914 рр. воно збільшилося більше ніж удвічі: з понад 7 тисяч до 14877 жителів. За своїм торговим значенням Сватова Лучка посідала одне з перших місць серед слобід Куп'янського і Старобільського повітів Харківської губернії. Щороку тут відбувалося 6 ярмарків, на яких купці з різних губерній імперії закуповували сільськогосподарську та іншу продукцію. Так, у 1879 р. у Сватовій Лучці було закуплено й вивезено великими партіями 154 тис. пудів пшениці. Великий попит на ярмарках був і на вироби місцевих ремісників, яких у слободі було більше, ніж у повітовому місті Куп'янську. На початку XX ст. у слободі було 142 ремісники (слюсарі, ковалі, гончарі тощо). У другій половині XIX ст. щороку 3 ярмарки відбувалися у Містках, Нижній Дуванці. В останній чверті XIX ст. через Містки було прокладено поштовий тракт — верстову дорогу від Сватової Лучки до Старобільська і далі до Біловодська. У слободі з'явилися нові крамниці, заїжджий двір, поштова станція, власниками яких були місцеві багатії. Один з них, Мороз, для перевезення поштових вантажів тримав близько 200 коней.
Подальшому розвитку Сватівщини сприяло будівництво в 1895 р. залізничної лінії Куп'янськ-Лисичанськ і станції Сватове, де знаходилось управління дільниці служби залізничної колії. Тут було споруджено депо на 12 паровозів і ремонтні майстерні. Станція Сватове незабаром стала серед перших на Катеринославській залізниці за товарообігом. Тільки 1898 року з неї було відправлено 1,9 млн. пудів різних вантажів, у том числі 1,7 млн. пудів збіжжя та 1,2 тис. пудів великої рогатої худоби.
У другій половині XIX — на початку XX ст. відбувалися деякі зміни в галузі освіти, культури, медичного обслуговування населення. Зокрема, 1860 року в слободі Сватова Лучка було відкрито першу школу. Через 7 років її перетворено на двокласне училище з 5-річними терміном навчання. На 1904 р. у Сватовій Лучці було вже 7 шкіл і училищ, у тому числі й дві жіночі. В них працювало 13 учителів, навчалось 543 хлопчики і 115 дівчаток. У 1913 р. представниками сватівської інтелігенції у слободі було організовано вечірні заняття для дорослих, відкрито маленьку бібліотеку-читальню.
На початку 60-х років XIX ст. в Містках було відкрито земське училище, у 1892 р. — церковнопарафіяльну школу, а невдовзі — ще одну школу і дещо розширено земське училище. У 1908 р. у школах навчалось 136 дітей, а в училищі — 162. Але понад 60 % хлопчиків і дівчаток залишалося поза навчанням. У 1879 р. перша церковнопарафіяльна двокласна школа відкрилася у слободі Нижня Дуванка, друга — в 1904 р. В них навчалось близько 100 дітей — п'ята частина хлопчиків і дівчаток шкільного віку. У 1908 р. земство відкрило трикласне училище на 110 учнів. Напередодні Першої світової війни з понад 500 дітей віком від 8 до 11 років у школах і училищах навчалось 214 хлопчиків і дівчаток (42,8 %).
Наприкінці XIX — на початку XX ст. дещо поліпшилося медичне обслуговування населення. У слободі Сватова Лучка діяла волосна лікарня на 20 ліжок. Медичну допомогу надавали два лікарі Крім того, на залізничній станції Сватове була приймальна палата на 2 ліжка, де працював один лікар. У 1904 р. земство обладнало в Нижній Дуванці амбулаторію і приймальну палату на 10 ліжок, створило Нижньодуванську лікарняну дільницю. Тут працювали лікар, два фельдшери й акушерка.
У 1907 р. земство відкрило амбулаторію в Містках, до якої згодом було прибудовано невелике приміщення на 4 ліжка для стаціонарного лікування. Великою подією в культурному житті були гастролі 1912 року корифеїв українського театру М.К. Заньковецької й П.К. Саксаганського, які тоді намагалися створити Український художній театр (брак коштів і світова війна завадили здійсненню цього наміру). Сватоволучани побачили гру цих та інших акторів трупи у виставах "Циганка Аза", "Наймичка", "Борці за мрію", "Ніч під Івана Купала", що стало поштовхом для створення в слободі самодіяльних драматичних гуртків. Місцеві вчителі створили драматичний гурток при Народному домі. Інший гурток був організований на станції Сватове механіком залізничного депо О.Т.Ферхминим. Робітники і селяни Сватівщини брали участь у революційних подіях 1905-1907 рр. Особливо активно включилися в революційну боротьбу залізничники станції Сватове, де діяла соціал-демократична група, очолювана П.І. Рябченком і П.К. Дубиною. 9 грудня 1905 р. у Сватівському депо почався страйк. На мітингу робітники зажадали встановлення 8-годинного робочого дня, збільшення заробітної плати, політичних свобод. 11 грудня у слободі Сватова Лучка відбувся ще один мітинг, у якому взяло участь 2 тис. мешканців слободи і робітників станції. На мітингу було обрано страйковий комітет на чолі з М.С. Нємцем. У середині грудня 1905 р. Катеринославський комітет РСДРП доручив сватівським соціал-демократам будьщо затримати поїзд з карателями, яких царський уряд направив у Донбас для придушення революційних виступів. Це завдання виконали сватівські залізничники. Черговий по станції К.І. Дзюба, машиніст І.М.Фомін, стрілочник Є.А. Красій та робітник Л.П. Волох пустили поїзд під укіс.
У другій половині грудня 1905 р. для придушення страйків на станціях Катеринославської залізниці, зокрема і на станції Сватове, власті направили Сімферопольський полк.
20-22 грудня робітники Сватівського депо змушені були припинити боротьбу і стати до роботи.
У жовтні наступного року на станції Сватове сталася збройна сутичка між новобранцями і поліцією, що намагалася заарештувати соціал-демократа П.І. Рябченка. Спільними зусиллями новобранців і залізничників його було визволено.
Під час революції 1905-1907 рр. відбулися заворушення в слободах Містки, Нижня Дуванка та інших. Селяни знищували садиби й шинки, захоплювали реманент і худобу. Так, у 1906 р. містківці підпалили садибу Мороза, шинок Густиліна, збіжжя на току в економії Кир'янова, випасали худобу на поміщицькій землі. У січні 1906 р. нижньодуванці підпалили садиби поміщиків Абази та Когана і почали ділити між собою їхні землі, реманент та худобу. У слободу прибув загін поліції, який взяв під захист землевласників та їхнє майно. Щоб запобігти новим виступам селян, кількість стражників у Нижній Дуванці біла збільшена до 20 осіб.
Після поразки революції починаються роки так званої "столипінської реакції" і столипінських реформ, початок яким дав царський указ від 9 листопада 1906 р. Згідно з указом селянам дозволялося виходити із сільської громади на хутори й відруби, брати кредити в Селянському поземельному банку для створення власного фермерського господарства.
Столипінська аграрна реформа зумовила знищення селянських громад. Так, у 1909-1910 рр. з містківської громади вийшло на відруби майже три чверті селян. Вони одержали наділи по 4 десятини землі на ревізьку душу. Проте багато селян без допомоги громади не могли господарювати, бо не мали тягла, пасовищ, реманенту. Вони продавали земельні ділянки, а самі йшли на заробітки або ж потрапляли в кабалу до більш заможних селян. Наприклад, у 1911-1912 рр. багатій Підкуйко зі слободи Сватова Лучка скупив понад 200 десятин землі. Часто селяни, що виходили на відруби, отримували землі у віддалених одна від одної ділянках. Саме так селянинові Сватової Лучки Федорові Іщенку було виділено 12 ділянок малопридатної землі загальною площею трохи більше 4 десятин. У пошуках кращої долі дехто із селян переселився на незаймані землі Сибіру, Далекого Сходу, Оренбурзької та інших губерній Росії. Зокрема, Містки покинули 15 сімей (понад 100 осіб), Нижню Дуванку і сусідні з нею села — 104 сім'ї (708 осіб).
Великим тягарем лягла на плечі мешканців Сватівщини Перша світова війна. Чимало сімей втратили єдиних годувальників. Так, близько 150 містківців, мобілізованих до царської армії, не повернулися з війни. Приблизно стільки ж повернулося додому каліками. На потреби війни царський уряд забрав у містківців близько 150 коней. У роки війни збільшилися податки, а посіви зернових через нестачу робочих рук і тягла скоротились тільки у 1915 і 1916 рр. на 25-30 % проти 1913 року. Така сама ситуація була і в інших слободах, селах та хуторах Сватівщини.

У буремні 1917-1920 рр. Сватівщина була під різними владами: Тимчасового уряду, УНР, більшовицькою, німецькою, гетьманською, директорії, більшовицькою (вдруге), денікінською і знов більшовицькою (кінець 1919 — початок 1920 рр.).
У 20-30-х рр. на Сватівщині відбулися адміністративні зміни. 1923 року Сватову Лучку перетворили на районний центр Куп'янського округу Харківської губернії. А 1938 року Сватове, де мешкало 20741 чоловік, віднесли до категорії міст, і воно стало районним центром Ворошиловградської (нині Луганської) області. 1923 року районним центром Куп'янського округу стала Нижня Дуванка. У 1934 р. район увійшов до складу Старобільського округу Донецької області, а з 1938 р. Нижня Дуванка — районний центр Ворошиловградської області.
У 1923 р. центром однойменного району Старобільського округу Донецької губернії стали Містки. 1931 року Містківський район було ліквідовано, і Містки входили до Сватівського району. У 1935 р. Містківський район відновили, і він проіснував до 1959 року. В 1959 р. Містківський район був ліквідований, а Містки віднесені спочатку до Старобільського, а потім, у 1961 р., — до Сватівського району.
У 20-30-х рр. Сватівщина зазнала значних перетворень. Далі розвивалася місцева промисловість. У 20-ті роки у Сватовому було відроджено й розширено депо, олійницю, споруджено електростанцію потужністю 120 кВт і електромлин. На олійниці було встановлено два двигуни потужністю 80 кінських сил, проведено її реконструкцію. У 30-х роках олійницю було перетворено на олійний завод, який виробляв напередодні нападу Німеччини на СРСР 30-33т олії. Розширили та реконструювали млин, на базі якого у 30-х роках спорудили борошномельний завод. У 1932 р. став до ладу маслосироробний завод.
Успішно розвивались підприємства місцевої промисловості в Нижній Дуванці: тут було реконструйовано і розширено борошномельний, маслоробний, молочний та цегельний заводи.
На Сватівщині, як і в інших місцях України, відразу ж після переходу до нової економічної політики розгорнулося кооперативне будівництво. Перший ТСОЗ (товариство спільного обробітку землі) "Селянська спілка" був організований у Сватовому в жовтні 1925 р. Товариство спочатку об'єднувало п'ять селянських родин. Восени 1927 р. товариство, перейменоване на "Ниву", вже об'єднувало 23 родини. У другій половині 20-х років були створені нові ТСО-Зи у Сватовому ("Освіта", "Україна", "Змагання"), у Містках (чотири товари ства: "Пролетар" та ін.) та інших селах Сватівщини.
Наприкінці 20-х — на початку 30-х рр. створюються сільськогосподарські артілі й колгоспи. У 1928 р. в Нижній Дуванці було створено сільськогосподарську артіль "Промінь", до якої вступило близько 100 родин. Під час масової насильницької колективізації в селі створили колгоспи "Маяк соціалізму", "Комунарка", "Політвідділ", "Червона зірка" (згодом перейменований на "Другу п'ятирічку").
У 1930 р. кілька ТСОЗів Сватового об'єдналися в колгосп імені Будьонного. Того ж року тут створили сільгоспартілі "Перемога", "Нове життя", "Маяк" та ін. Протягом 1939-1930 рр. було організовано 7 колгоспів у Містках і навколишніх хуторах, у яких об'єдналися 950 селянських господарств. У 30-х роках на Сватівщині створюються МТС: Сватівська (1931 р.), Містківська (1932 р.), Нижньодуванська (1933 р.). В селах з'являються свої кадри механізаторів. У 1934 р. у Містках організується перша на Сватівщині жіноча тракторна бригада на чолі з М.М. Водолазькою. До складу бригади увійшло 13 дівчат, що закінчили курси трактористів при місцевому колгоспі імені Далекосхідної Червоної Армії.
Слід зауважити, що насильницькі аграрні перетворення викликали спротив місцевого населення. Починаючи з 1929 р. селяни Сватівщини масово протестували проти грабіжницьких хлібозаготівель та позичок індустріалізації.
У зв'язку з безконтрольним усуспільненням посівних матеріалів до наступної сівби, 12 січня 1930 р. у Містках розпочалися жіночі виступи з вимогами повернути зерно господарям. Ці вимоги підтримали в Новоборовій, Калмиківці, Круглому, Чепігівці. Оскільки законні вимоги не були задоволені, 15 лютого у х. Круглому розпочався селянський страйк, який наступного дня переріс у відкритий виступ проти місцевої влади, а потім і в антирадянське повстання. Селяни побили та вигнали з села представників місцевої влади й активістів, відібрали власне зерно. Далі під прапорами та гаслами "Геть радянську владу!", "Геть комуну!", "Геть активістів!", "Дайте голодному люду хліба!", "Народного права — без Радянської влади!" повсталі захопили Коноплянівку, Дем'янівку, Шовкунівку, Маньківку, Чепігівку. Там вони розгромили сільради та хати-читальні, роззброїли та побили співробітників ДПУ, службовців сільрад, убили голову Маньківської сільради Лічмана, розігнали партійні та комсомольські осередки, місцевий радянський актив. Повстання перекинулося й на сусідній Куп'янський округ.
Справа набула широкого розголосу. Вона стояла на особливому контролі державно-політичного керівництва УРСР. Тільки 20 лютого озброєні загони ДПУ та партійно-комсомольського активу придушили селянський опір. Розпочалася розправа. Під суд було віддано 75 осіб.
У зв'язку з великим розмахом повстання та його розголосом справу передали на розгляд позасудового органу — судової трійки при Колегії ДПУ УРСР. 12 березня 1930 р. за ст. 54-10 і 56-16 КК УРСР вона засудила 61 особу до багаторічного ув'язнення в концтаборах та заслання до Північних районів СРСР. 11 організаторів повстання були розстріляні.
З метою запобігти подібним виступам, весною 1930 р. через залізничну станцію Сватове органами ДПУ та місцевою міліцією спецешелонами у віддалені куточки СРСР були вивезені кілька сот заможних сільських родин, їхнє майно та реманент частково передали до колгоспів, а частково пограбували місцеві активісти.
Довершив аграрні перетворення жахливий голод 1932-1933 рр., спланований центральною владою, від якого на Сватівщині постраждало кілька тисяч чоловік. У 20-30-ті роки відбувалися подальші зміни у сфері освіти, культури, медичного обслуговування населення.
Так, напередодні війни у Сватовому працювали 4 середні і 4 семирічні школи, сільськогосподарська школа (у 1928-1933 рр. — професійно-технічне училище, реорганізоване 1933 року в сільськогосподарську школу), районний Будинок культури і клуб, залізничників, 3 бібліотеки (для дорослих, дитяча та при клубі залізничників). У Будинку культури були чудовий хор і драматичний колектив, який виступав з виставами "Сватання на Гончарівці", "Дай серцю волю...", "Земля" та ін. У Сватовому було дві лікарні на 60 ліжок, пологовий будинок на 25 ліжок. Тут працювало 16 лікарів та 60 працівників середнього медичного персоналу. Розширювалась у 20-30 рр. мережа загальноосвітніх шкіл у Містках. Напередодні війни тут було 10 шкіл, у яких працювало 34 вчителі. В школах навчалося близько 1000 учнів. Центром культурно-освітньої роботи у Містках був районний Будинок культури, у творчих колективах якого брали участь близько 100 містківців. Сільська бібліотека налічувала понад 20 тисяч книжок, а її постійними читачами було 1,5 тисячі мешканців села.
У Містках працювали поліклініка, лікарня на 20 ліжок, жіноча і дитяча консультації, молочна кухня. Медичну допомогу містківцям надавали два лікарі, 7 фельдшерів та медичних сетер.
У Нижній Дуванці напередодні війни працювало дві початкові, середня і семирічна школи, де навчалося 610 учнів, діяло 6 бібліотек, Будинок культури; було споруджено нову лікарню на 50 ліжок.

Новим тяжким випробуванням для жителів Сватівщини стала Друга світова війна. Близько 18 тисяч мешканців Сватівського району мужньо билися з ворогом на фронтах війни, близько 10 тисяч із них не повернулися додому.
За прикладом москвичів, ленінградців, киян у серпні 1941 р. у Сватовому створюється полк народного ополчення, до складу якого увійшло 2500 жителів району. В селах Нижня Дуванка та Містки були створені загони народного ополчення. Тисячі сватівців брали участь у спорудженні оборонних укріплень у Луганській, Донецькій, Харківській, Запорізькій та інших областях України.
8-10 липня 1942 р. німецькі та італійські війська захопили Сватове, Нижню Дуванку, Містки та інші населені пункти Сватівського району. В ці ж дні окупанти заарештували близько 100 сватівців, як заручників.
Під час німецько-нацистської окупації на Сватівщині відновили роботу і діяли легально заборонені радянською владою осередки "Просвіти". Просвітянські гуртки і секції виступали з аматорськими спектаклями, брали під контроль роботу шкіл, влаштовували лекції, концерти, гуляння, відзначали релігійні свята, видавали та розповсюджували листівки та газети. Зокрема, Сватівський міський осередок "Просвіти" був створений місцевою інтелігенцією і налічував 80 осіб. Свої заходи він проводив у клубі, де були рояль, інструменти для оркестру, радіо тощо. Найактивніше діяла драматична студія, яка власними силами поставила п'єси "Про що тирса шелестіла...", "Дай серцю волю...", "Ой не ходи, Грицю...", "Сватання на Гончарівці" та ін. Після вступу на територію району Червоної Армії просвітянські осередки були розгромлені, а їхній актив зазнав репресій та переслідувань.
У цей же час у Сватовому та найближчих до міста селах діяла підпільна комсомольська група на чолі з Є.П. Батріменком. Підпільники розповсюджували листівки, в яких розповідали про становище на фронтах, закликали населення до непокори ворогу, саботували їхні заходи. Члени групи зібрали багато зброї і наприкінці січня 1943 р. разом з частинами Червоної Армії брали участь у визволенні Сватового.
28 січня 1943 р. радянські війська 6-ї армії під командуванням генерал-лейтенанта Ф.М. Харитонова Південно-Західного фронту вступили в межі Сватівського району. 31 січня 267-а стрілецька дивізія під командуванням полковника В.О. Герасимова визволила Сватове, а 2 лютого 1943 р. радянські війська 172-ї і 350-ї стрілецьких дивізій, 57-ї гвардійської стрілецької дивізії, 106-ї окремої стрілецької бригади, 3-го танкового корпусу завершили визволення району. За період окупації Сватівщина зазнала великих руйнувань. Загальні збитки, заподіяні ворогом тільки м. Сватове, перевищували 9,6 млн. карбованців, Нижній Дуванці — 944,5 тис. карбованців.
Найтяжчим злочином було вбивство 190 мирних жителів, у тому числі 16 дітей. Від голоду у Сватівській психоневрологічній лікарні померло 212 хворих. 2320 мешканців району, в основному, молоді, були насильно вивезеш до Німеччині Багато з них не повернулися додому. Відразу після визволення району від загарбників розпочалося відродження господарства: відбудова підприємств, колгоспів, МТС, закладів освіти, культури, медицини тощо. Вже в останні роки війни (1943-1945 рр.) було відбудовано Сватівський олійний завод, цехи, котельня та інші служби Сватівського паровозного депо, промкомбінат і маслозавод у Містках; дали першу продукцію борошномельний і маслоробний заводи у Нижній Дуванці; почали працювати колгоспи та МТС, відновили роботу дитячі дошкільні заклади, школи, лікарні, пошта, телеграфні і телефонні станції, бібліотеки та інші установи культури.
Тисячі сватівців продовжували свій шлях до Перемоги. Дев'ять із них, у тому числі сім уродженців району, за подвиги на фронтах війни були удостоєні звання Героя Радянського Союзу (Білоіваненко М.І., Конопля В.Ф., Купчій Г.Т., Омелечко М.Ф., Перепелиця П.Л, Почтарьов М.І., Рогальов П.Л., Коваленко П.В., Кудар П.С.). На жаль, лише чотири із них зустріли Перемогу (Білоіваненко М.І., Омелечко М.Ф., Почтарьов М.І., Рогальов П.Л.).
Повними кавалерами ордена Слави зустріли Перемогу уродженці Сватівського району Аксаков М.М., Лисенко О.Г., Молодан А.Т.

Великого розмаху відбудовні роботи набрали в роки першої повоєнної п'ятирічки. За цей час з великими труднощами, але все ж таки були відбудовані підприємства місцевої промисловості. Відроджувалося сільське господарство, відбудовувались заклади культури, освіти, медицини. За високі показники ланкові артілі імені Будьонного А.М. Попова й Г.С. Шакай, які зібрали 1948 року понад 30 центнерів озимої пшениці з гектара, були удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці. В наступні роки це високе звання отримали ще шість сватівців.
У 1957 р. це звання одержала свинарка колгоспу "Більшовик" (с. Преображение) П.С. Цвітенко. 1 серпня 1959 р. за високі показники по ремонту локомотивів майстрові Сватівського локомотивного депо В.Я. Кравцову присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
У 1966 р. цього звання удостоїлися майстер механічного доїння Д.І. Фоменко і тракторист І.С. Рибальченко із радгоспу "Дружба". Героєм Соціалістичної Праці став і заступник директора радгоспу Й.Я. Палійов. Героєм Соціалістичної Праці невдовзі став бригадир тракторної бригади колгоспу "Прогрес" (с. Мілуватка) Фень В.А.
Гордістю Сватівського району став у 50-ті роки Нижньодуванський лісорозсадник. У 1955 і 1956 роках як учасник Всесоюзної сільськогосподарської виставки його колектив був нагороджений двома срібними медалями та дипломом.

У другій половині XX ст. Сватівщина досягла певних успіхів у розвитку освіти, культури, медицини, побутового обслуговування.
У 1975-1976 навчальному році тут працювали 44 загальноосвітні школи, у яких 388 вчителів виховували і навчали 7554 дітей. Учителі з Нижньої Дуванки З.В. Мірошников і О.М. Нікітіна отримали високе звання "Заслужений учитель школи УРСР". "Відмінником народної освіти УРСР" стала К.В. Лядовська з Містків. У районі станом на 1 січня 1976 р. працювало 32 дитячі дошкільні заклади, в яких було 1638 дітей.
За 50-70-ті роки подальшого розвитку набуло медичне обслуговування. Лікувальну і профілактичну допомогу населенню надавали близько 50 медичних закладів (лікарні, амбулаторні дільниці, фельдшерсько-акушерські пункти, пологові будинки), де працювало 115 лікарів і 592 працівника середнього медичного персоналу. За цим показником Сватівщина посідала третє місце серед районів області. Загальна кількість лікарняних ліжок на 1 січня 1976 р. складала 1495 (перше місце серед районів області).
У 50-70-ті роки в районі відкрито краєзнавчий музей у м. Сватове (1961 р.), нові Будинки культури і клуби у Містках (1958 р.), Нижній Дуванці (1956 р.). Відомими на Луганщині в ці роки стали драматичний колектив Сватівського районного Будинку культури, який 1964 р. отримав звання Народного самодіяльного театру, і Сватівський самодіяльний ансамбль "Пролісок", який в жовтні 1964 р. виступав у Києві і був нагороджений дипломом II ступеня. Ансамблю "Пролісок" та хоровій капелі Сватівського Будинку культури були також присвоєні звання Народних.
Тривалий час у Сватовому діє літературне об'єднання, що разом з редакцією газети "Новини Сватівщини" проводять "літературні четверги". Сватівщина взагалі дала багато відомих письменників, діячів культури. Тут народилися Задера Г.П. (1871-1987 рр.), Щепенко М.Н. (1915-1995), Уманець М.П. (1920-1997), Поляков М.А. (1917-1998), Лосев С.І. (1945 р.), Кривоніс С.І. (1953 р.).
У с. Мілуватка 12 січня 1929 р. народився український кінорежисер, народний артист УРСР (з 1963 р.) Микола Мащенко. Після закінчення Харківського театрального інституту (1956 р.) працював на Київській кіностудії імені О.П.Довженка, а з 1987 р. був її директором. Поставив фільми "Комісари" (1970 р.), "Як гартувалася сталь" (1978 р.), "Овод" (1980 р.), "Карастоянови" (1978 р.), "Паризька драма" (1984 р.), "Мати" (1984 р.). За постановку шестисерійного телевізійного фільму "Як гартувалася сталь" удостоєний премій ім. Ленінського комсомолу і Миколи Островського. 1982 року М.П. Мащенко удостоєний Державної премії імені Тараса Шевченка.

Новий період історії Сватівщини розпочався після проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України.
У складних умовах гострого політичного протистояння новому районному керівництву довелося вирішувати проблеми демонтажу старих віджилих тоталітарних структур і побудови громадського життя на нових, демократичних засадах. Тільки аж на межі ХХ-ХХІ ст. вдалося подолати економічні негаразди в районі й стабільно розвиватися в ринкових умовах, орієнтованих на соціальні потреби людей та консолідацію суспільства. Це в сою чергу створило відповідні умови для активної громадської діяльності й творчої самореалізаци громадян, сприяло піднесенню духовності й культури.
Незважаючи на певні труднощі, ці процеси на терені району набули характеру національного відродження.
1995 року у Сватовому на честь 50-річчя Перемоги над Німеччиною та її союзниками у Другій світовій війні було збудовано меморіал "Слави, Пам'яті і Скорботи", центральну площу міста названо на честь 50-річчя Перемоги. 9 травня 1997 р. було відкрито Знак Пам'яті і Скорботи про афганську війну. До 5-ї річниці незалежності України у Сватовому було відкрито фонтан "Стожари", до 6-і річниці незалежності збудовано фонтан у Мілуватці.
1997 року до Дня незалежності побудовано проспект імені Забурдаєва, відреставровано стадіон "Нива". 1 вересня у Сватовому відкрито гуманітарну гімназію, а 6 січня 1998 р. їй присвоєно ім'я Володимира Сосюри. Розпочато реконструкцію Сватівського бульвару ім. Тараса Шевченка. У Сватовому було введено в дію новий вузол зв'язку, де створено сучасні умови для якісного обслуговування населення; розпочав роботу пересувний діагностичний центр; уведено в дію молодіжний палац. У 1998 р. за ініціативою фермерів Сватівського району створено Сватівське районне товариство українських козаків. Тут активно діють осередки "Просвіти", районне товариство шанувальників української мови "Джерело" ім. Миколи Щепенка, активізувалося релігійне життя. Всеукраїнського масштабу набув традиційний фольклорно-мистецький фестиваль "Слобожанський Спас".

За матеріалами краєзнавчого музею м. Сватове та з літературних джерел.


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22